LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Лінгвоцид української мови та шляхи його подолання українством у XIX - на початку ХХ століття

існувала реальна загроза зникнення саме літературної української мови. Сфери використання української літературної мови в ці періоди були максимально звужені, внаслідок чого послаблюються основні функціональні стилі, збіднюється лексика і фразеологія, гальмуються або зовсім припиняються процеси вироблення й унормування національної української літературної мови.

Послідовно від початку ХІХ століття в українських школах впроваджують російську систему освіти. У 1807 році учитель Харківської гімназії Т.Селіванов писав: ,,Ми застали в училищах самого Харкова учителів, які спілкувалися з учнями виключно українською мовою; але ми, новоприбулі із семінарії вчителі, згідно з розпорядженням керівництва, зломили їх і привчили говорити російською". (Лизанчук В. Навічно кайдани кували. – Львів, 1995. – С.78.)

Чорною сторінкою в історії української мови стали Валуєвський циркуляр (1863) та Емський указ (1876). На основі Валуєвського циркуляру з'явився ,,Указ Синоду духовним цензурним комітетам", що мав силу закону. Цей документ містив спеціальну заборону щодо релігійної тематики в українській художній літературі. Було заборонено не тільки українські переклади Біблії та інших конфесійних текстів, а й будь-які видання цією мовою, пов'язані з релігією. Зокрема, тут сказано, що духовна цензура не повинна допускати до друку жодного рукопису релігійного змісту українською мовою – ні оповідань зі Священної Історії, ні проповідей, ні житій святих, ні навіть художніх творів з релігійними сюжетами, – тобто будь-яких текстів, що мали хоч якесь відношення до релігії і церкви. Згідно з Емським указом заборонялося друкувати українською мовою будь-які книги і навіть тексти до нот, ставити театральні вистави, ввозити з-за кордону українські видання.

Емський указ (його повна назва ,,Выводы Особого Совещания для пресечения украинофильской пропаганды после исправления в соответствии с замечаниями, сделанными Александром ІІ 18 мая в г. Эмс '') містив 11 пунктів, які призначалися для трьох урядових відомств – Міністерства внутрішніх справ (5 пунктів), Міністерства народної освіти (5 пунктів) і ІІІ відділу Імператорської канцелярії (жандармерії) (1 пункт). Він істотно обмежував розвиток української культури, забороняв українську науку, освіту, переклади та ін., стосувався також і театральної сфери, фактично заборонивши український театр. Емський указ не тільки гальмував розвиток української культури, освіти, науки, а й містив заборону світоглядного плану, ставлячи перешкоди формуванню в українців почуття їхнього національного усвідомлення через літературу, публіцистику, школу.

Заборона української літератури незалежно від її змісту, лише на мовному ґрунті, була унікальним явищем навіть за умов Російської імперії. Для контрасту можна згадати, що ніколи, навіть у час суворих антипольських репресій після повстання 1863 року, не припинялося друкування польських книг і газет. Пояснення цього феномена можна знайти в словах Каткова, який вказував на те, що з вибухом польської революції Росія у найгіршому випадку може втратити одну провінцію, а якщо виграє національний рух в Україні, то влучить у саме серце Росії. Тому, на його думку, усі сепаратистичні змагання українців повинні бути знищені. Цьому підпорядковувалася уся самодержавна російська політика щодо українців.

Не у кращому становищі перебувала українська мова на території України, що входила до складу Угорщини. В Угорщині вона не мала правових гарантій і була цілком усунена з громадського життя. На підавстрійських землях українську мову офіційно не переслідували, але гарантовані їй права на практиці обмежували.

У порівняно кращому становищі була українська мова в Галичині й на Буковині, де її можна було вживати публічно. Проте мало не в кожному окремому випадку, щоб відстояти конституційне право, українці мали витримати запеклу суперечку з польською адміністрацією. Як наслідок історичних обставин українці в Австрії мали відносно розвинену пресу і шкільництво.

Однак ні в одній із цих чотирьох регіональних сфер українська мова у ХІХ – початку ХХ століття не користувалася суспільним престижем.

У Третьому розділі ,,Шляхи боротьби за українську мову і засоби протидії лінгвоциду" висвітлюються як згубні впливи лінгвоциду української мови, так і відповідні йому засоби протидії та опору культурних сил українства: відстоювання науковцями права української мови на самобутній розвиток, мовні дискусії про шляхи розвитку української мови, про правописні проблеми, про принципи і можливості унормування і кодифікації української мови, обговорювання в пресі проблем української мови, роль видатних особистостей у нормуванні української мови, значення українського театру і громадських організацій у збереженні української національної мови.

Велике значення у збереженні української мови належить видавництвам. Періодична преса ХІХ століття, всупереч великій кількості заборон, показує стан української мови у зазначений період, презентує на сторінках своїх видань статті науковців, що стосуються лінгвістичних тем, мовних дискусій, правописних питань української мови. У той час, коли валуєвські укази та емські циркуляри заперечують право на самобутність, самостійність української мови, такі видання, як ,,Основа", ,,Мета", ,,Русь", ,,Правда", ,,Слово", ,,Боян" та ін. не тільки стверджують факт існування української мови, а показують її розвиток, обговорюють питання унормування правописної системи, вироблення спеціальної термінологічної лексики.

Загальновизнано, що істотно впливають на формування, розвиток національних літературних мов митці. Зокрема, повсякчас боролися за утвердження, популяризацію і вільне функціонування рідної мови палкі прихильники українського слова: М.Старицький, М.Драгоманов, І.Нечуй-Левицький, Б.Грінченко та інші.

Багато статей присвятив значенню української мови М.Драгоманов. Учений у статті "О педагогическом значении малорусского языка " висловлював переконання, що ,,ніколи не може бути жива наукова школа без української мови ".

У статтях ,,Світогляд українського народу" (1874), ,,Російська народна школа на Україні" (1889) розвінчав фальшиву антигуманну систему русифікації українців І.С.Нечуй-Левицький. Український письменник, перекладач, літературний критик Іван Семенович відстоював своєрідність історичного і культурного розвитку українського народу і його право на самостійний розвиток, а також розвиток рідної мови, освіти, культури.

Звертався у своїй публіцистиці до проблем розвитку рідної мови, національної школи і Б.Грінченко. У ґрунтовній праці ,,На беспросветном пути. Об украинской школе," що вперше була опублікована в журналі ,,Русское багатство" в Х–ХІІ книгах за 1905 рік, Б.Грінченко, розвиваючи основні висновки і положення, сформульовані в статті ,,Яка тепер народна школа на Вкраїні," на конкретних прикладах і фактах, почерпнутих з життя, переконливо доводив неефективність і згубність для українського народу зрусифікованої школи. Наголошував на важливості рідної мови М.Грушевський (,,Про українську мову і українську школу" (1913), ,,Визволення Росії та українське