LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Лінгвоцид української мови та шляхи його подолання українством у XIX - на початку ХХ століття

питання" (1907)).

У несприятливих важких умовах принизливих заборон і утисків розвивався український театр, який вже своїм фактом існування ставав на захист прав рідної мови, демонструючи глядачам самобутню українську культуру. Так, в Єлисаветграді в 1864 р. аматори (поміщики) дають вистави ,,Наталка Полтавка", ,,Сватання на Гончарівці" та ін. Вистави мали незвичайний успіх. У 1872 р. було дозволено інсценувати українські п'єси приватним гурткам у Києві. Починається енергійний театральний рух, душею якого стали М.Старицький, М.Лисенко та ін.

ХІХ століття, незважаючи на всі урядові заборони і цензурні утиски, ознаменувалося піднесенням національної свідомості та мовнонаціональним відродженням українців, засвідчивши багатий і невичерпний потенціал української літературної мови. Усупереч величезним труднощам і перешкодам українська мова розвивалася. Найвиразнішою ознакою її розвитку й найбільшим на той час досягненням було розширення українського культурного мововжитку.


ВИСНОВКИ

У загальних висновках підсумовано основні результати дослідження:

Важливою умовою націє- та державотворення завжди була мова. Вона є тим чинником, що сприяє згуртуванню народу. Недаремно ж державні діячі завжди намагалися використати мову для зміцнення держави, влади.

Дисертаційне дослідження свідчить, що багатий досвід асиміляції різних народів набули свого часу всі колоніальні імперії. Франція, Іспанія, Португалія у своїх колоніальних володіннях проводили однозначно асиміляційну мовну політику. Дещо іншу політику у своїх володіннях проводили Великобританія та Бельгія, котрі допускали вживання місцевих мов, принаймні, у початковій школі та в низових ланках адміністративного керування. Цими мовами можна було видавати і деякі газети. Тому після проголошення незалежності особливо гостро постало мовне питання саме в колишніх французьких, португальських та іспанських володіннях. Майже в усіх цих країнах декларувалася потреба розвитку місцевих мов, багатьма з них справді була розроблена писемність, з'явилися деякі публікації, а з часом – навіть і преса. Однак за рідкісними винятками державною мовою в колишніх колоніях, наприклад, французьких, залишається мова колонізаторів. Переважає вона і в усіх сферах суспільного життя молодих національних держав за мінімального рівня функціонування місцевих мов. Досить не тривалий період колоніального панування не призвів до масової мовної асиміляції автохтонного населення, але небезпечний прецедент було закладено. І в умовах державної незалежності домінування майже в усіх сферах мови метрополії сприяє поширенню двомовності з наступною тенденцією до переходу на одномовність.

Простежено, що зовнішня асиміляційна політика була здебільшого продовженням внутрішньої політики щодо національних меншин тієї чи іншої країни. У Франції жорстка мовна політика здійснювалася з часів Великої Французької революції, коли фактично було заборонено використання у школі та пресі мов національних меншин.

Замаскована асиміляційна політика здійснювалася частіше, коли допускався обмежений, суворо регламентований рівень розвитку мов етнічних меншин.

З особливою гостротою питання мови, національної освіти й культури постали в ХІХ та на початку ХХ століттях. Для українців ці питання завжди були актуальними. Перебуваючи протягом кількох століть у складі сусідніх іншомовних та інокультурних держав, Україна зазнала мовно-культурної експансії, головним чином з боку російського самодержавства (безконечні накази, укази, розпорядження про заборону української мови й українського друкованого слова, переселення представників корінної нації у віддалені кутки імперії й заміна їх чужорідним елементом), – усе це не могло не накласти свій відбиток на психологію, поведінку й культуру українців.

Процес цілеспрямованого нищення мови нації дістав назву лінгвоцид. Вивчивши погляди науковців на явище лінгвоциду, запропоноване власне трактування цього терміна як різновиду мовної політики, в результаті якої шляхом активного цілеспрямованого втручання у внутрішню структуру мови, обмеження використання її суспільних функцій відбувається поступове зменшення і згасання комунікативної, інформаційної, пізнавальної, а відтак мислеоформлюваної функцій, що в кінцевому результаті призводить до асиміляції й денаціоналізації народу панівною нацією. Це негативне явище стало вирішальним в історії становлення і розвитку української мови. У ХVІІ – ХІХ ст. існувала реальна загроза її абсолютного зникнення. Сфери використання мови в ці періоди були максимально звужені, унаслідок чого занепадають основні функціональні стилі, збіднюється лексика і фразеологія, гальмується або зовсім припиняється процес вироблення й унормування національної літературної мови.

Історія становлення української мови як національної пов'язана з великою кількістю актів, циркулярів, розпоряджень. Цензура українського друку ставала головним чинником заборони мови, літератури, культури українського народу. У дисертаційному дослідженні вивчено і проаналізовано архівні джерела, які введено у науковий обіг як новий фактологічний матеріал, що доповнює і розвиває теорію лінгвоциду як суспільного явища. (Ф. №442. Оп. №42. Спр. 364 – збільшення платні лікарям російського походження по Київській губернії; Ф. №320. Оп. №1. Одн. зб. – заборона на виставці продуктів сільського господарства в м. Лубнах робити надписи українською мовою; Ф. №321. Оп. №1. Спр. 181 – заборона інспекторам народних училищ у Полтавській губернії спілкуватися українською мовою; Ф. №294. Оп. №1 Спр. №4-а – про друк українських текстів російськими буквами; Ф. №356. Оп. №1. Спр. 20 – заборона виконувати українські пісні в громадських місцях у м. Миколаєві; Ф. №707. Оп. №261. Спр. 7 – про посилення нагляду за студентами і заборону носити українські і польські національні костюми; Ф. №442. Оп. №849. Спр. 35 – заборона користуватися українською мовою під час публічних виступів; Ф.№289. Оп. №1. Спр. 276 – заборона продавати поштові марки з надписом ,,В школі наша будучність", розпорядження про вилучення з торгівлі цих та інших марок, на яких написано по-українськи; Ф. №442. Оп. №862. Спр. 170 – розпорядження про закриття бібліотеки-читальні в с. Стрельчинцях у зв'язку з добіркою літератури українською мовою; Ф. №336. Оп. №4 Спр. 19 – розпорядження про закриття усіх газет, що видавалися українською мовою у Харківській губернії у зв'язку із складною політичною ситуацією у країні; Ф. №294. Оп. №1. Спр. 147 – про заборону брати на рецензування і перевидавати книги українською мовою; Ф. №1680. Оп. №1. Спр. 32 – про заборону видавати твори українською мовою у м. Харкові; Ф. №442. Оп. №539. Спр. 22 – розпорядження про призначення на посаду керівників гімназій у західних губерніях виключно осіб російської національності; Ф.№707. Оп. №256. Спр. 263 – розпорядження про щомісячну винагороду учителям російської мови за перевірку письмових робіт; Ф. №707. Оп. №256. Спр. 265-а – розпорядження про посилення заходів, що сприятимуть кращому вивченню історії та російської словесності у Київській губернії та ін.) Розкрито, що завдяки