LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Лірика Леоніда Талалая. Інтертекстуальні параметри

шістдесятництва, на нашу думку, слід розглядати лише як підґрунтя до еволюції художнього стилю, бо жанрово-тематична своєрідність поезії автора пройшла шлях від поверхового традиційного ліризму до імпресіоністичної філософської метафоризації. Сьогодні поет залишається в пошуку "чистої естетики".

В.Моренець, відносячи письменника до "світоглядно-духовного стану модерної літератури", визначав відмінність світогляду ліричного героя Л.Талалая від світогляду екзистенціалізму. Лірика кінця 90-х років ХХ ст. та початку ХХІ ст., зокрема зі збірок "Потік води живої", "Вибране", із ненадрукованого циклу "Неурахований час" (узято для дослідження з власного авторського архіву) часто засвідчують стирання цієї відмінності.

По-різному сприймала і сприймає вітчизняна критика ліричний доробок автора. Наслідування стильових властивостей, норм окремих письменників, літературних шкіл і напрямів як провідної проблеми теорії інтертексту у творчості Л.Талалая слід розглядати як вагомий чинник формування ідіостилю письменника. На стильову спорідненість автора з творчістю М.Рильського та В.Сосюри звернув увагу Л.Новиченко.

В.Базилевський зазначав, що"за останні роки він багато чому навчився в попередників, ніж у сучасників. Більше в російських, поетів, ніж в українських. Починаючи від Баратинського, якого він знає і любить, і пізнього Пушкіна – до майстрів ХХ століття. Йому близька зображувальність Буніна"1.

Я.Мельник, наголошуючи на "невдачі у сфері поезії конкретно-ситуативної"2 поета, аналізував лірику Л.Талалая в контексті творчості Олександра Олеся, І.Драча, В.Симоненка, В.Забаштанського, Д.Іванова, А.Кичинського, С.Єсеніна, Ю.Кузнєцова.

На суголосності з філософськими поглядами Г.Сковороди та фольклорними витоками медитативної лірики автора наголошував Т.Салига3.

Виявивши риси різних творчих прийомів у ліриці автора та розглянувши домінанти поетики, І.Прокоф'єв уперше зупинився на генетичних особливостях талалаївського інтертексту й асоціативності як на одному з прийомів побудови нових образів і смислів.

З метою об'єктивної оцінки міжтекстових взаємодій у ліриці Л.Талалая простежено відсутність детермінованості феномена інтертекстуальності (підрозділ 1.2. "Шляхи дослідження інтертекстуальних параметрів").

Вихідною еволюційною моделлю теорії інтертексту постала філіація – пряме наслідування: з цієї точки зору кожне нове явище літератури прямо виходить із попереднього. Ця модель висуває на перший план фактор безперервності розвитку. Еволюція виокремлює лише класичні зразки, по відношенню до них інші тексти розглядаються як "приготування" класики, її розвиток або спад. Така модель зазнає впливу біологічних ідей: розвиток літератури розглядається в ракурсі аналогії з розвитком живого організму.

У теорії літератури модель філіації застаріла. Критикуючи її, російські формалісти висунули нову концепцію заперечення/наслідування, що носила системно-динамічний характер. Ю.Тинянов розмежовував генезис твору та еволюцію художньої системи. Генезис (часткові обставини створення тексту – біографічні факти, історичні події, потреби "соцзамовлення") збігається з явищем філіації. Еволюція – системна цілісність, що характеризує внутрішнє саморегулювання літератури. У ній виділяється домінанта – головний фактор художньої конструкції, заміна якого руйнує зміст усієї системи. Зміна домінанти – це і є суть літературної еволюції як динамічного процесу боротьби сил за першість у тексті. Ідею наслідування російські формалісти не відхилили повністю, а замінили, за визначенням В.Шкловського, наслідування авторитету від батька до сина наслідуванням від дядьки до племінника. У кожну епоху в літературі існує дві і більше традицій – "старші" і "молодші", у ході розвитку яких старші поступово втрачають силу, автоматизуються, уступають першість молодшим, які знаходяться в резерві культури. Перевага цієї моделі – динамічність: літературний розвиток трактується як конфлікт різних варіантів творчості, як ланцюг криз, що призводить до моментів переривчасті. Недолік – механічність цього процесу: два протиборчі боки. Не зрозуміло, яким чином вони можуть взаємодіяти та синтезуватися в новому, яким чином можливий еволюційний процес.

Важливою еволюційною моделлю постає і теорія Х.Блума, що стосується системи інтерсуб'єктивних відношень "старшого" і "молодшого" письменників. Ці відношення уподібнюються відношенням батька і сина за З.Фройдом. Батько для сина водночас є авторитетом, взірцем і разом з тим суперником. Письменник відчуває подвійне почуття до творчості попередника: він захоплюється ним і, в той же час, відчуває, що пряме наслідування позбавить його самого творчої особистості. Його стратегії спрямовані на те, щоб пересилити вплив попередників.

Моделлю еволюції літератури, що не брала до уваги взаємодію лише письменників, а відношення текстів незалежно від авторів, постала класифікація міжтекстових взаємодій французького літературознавця Ж.Женетта, який пропонує більш звужено й конкретно виділити п'ятичленну класифікацію різних типів взаємодії текстів:інтертекстуальність, паратекстуальність, метатекстуальність, гіпертекстуальність, архітекстуальність.

Новітньою теорією інтертекстуальності постала модель постструктуалістської поетики, висунута Ю.Крістевою. Ця концепція тотальної інтертекстуальності за першооснову бере фундаментальну ідею некласичної філософії про активну роль соціокультурного середовища в процесі смислорозуміння й смислозародження. Засади теорії інтертекстуальності філологи вбачали в трьох основних джерелах: теоретичних поглядах Ю.Тинянова, діалогічній концепції М.Бахтіна та теорії анаграм Ф. де Соссюра. Інтертекстуальність проявляється в тексті разом з несистемним, немотивованим, структурно нез'ясованим сегментом – такий сегмент дозволяє підозрювати інтертекстуальність, хоча її може і не бути (немотивований елемент може бути загадкою, елементом герменевтичного коду (за Р.Бартом), або навмисне залишеним без пояснення). Цей сегмент постструктуалісти тлумачать як цитату або ремінісценцію через зіставлення одного тексту з іншим; читацька робота над таким сегментом складається в розшукуванні їй пояснень не в межах окремого тексту, а в просторі інтертекстуальності. Привілеї концепція надає не авторові, а читачу, через рецепцію якого редукується інтертекст. Сучасні концепції інтертекстуальності фактично заперечують діахронічну спрямованість літературного розвитку, усі художні твори розташовуються не в часі, а в просторі "універсальної бібліотеки" (Х.-Л.Борхес), взаємодіючи завдяки роботі читача.

Слушною для розвідки стала теорія зв'язків між текстами М.Ріффатера, який, спираючись на семіотичний трикутник Г.Фреге, визначав найважливішим "принцип третього тексту", що репрезентований в системі – "текст – інтертекст – інтерпретанта".

Це дозволило нам стверджувати, що текст та інтертекст не пов'язані між собою, як "донор" і "реципієнт", їх відношення не зводяться до примітивного уявлення про "запозичення" і "впливи". Завдяки інтерпретанті відбувається схрещення і взаємна трансформація змістів текстів,