LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Лірика української еміграції: еволюція стильових систем

предметі експресіонізму і саме з неї, цієї основи, природно випливає й оціночний аспект художнього змісту. У практиці більшості поетів, що вдаються до стильової моделі експресіонізму (зб. "Мечем і смерчем" С.Гординського, "Білий світ" В..Барки, "Щедрість" Б.Нижанківського, "Полум'яна земля", "Підняті вітрила" П.Карпенка-Криниці, "Камера смертників" І Багряного, вірші "Крути", 359, "Багряна піраміда" О.Стефановича та ін.) взаємопроникнення пізнання та оцінки інколи буває непомітним, загнаним у підтекст, інколи ж воно відкрите, підноситься до ототожнення добра з духом, а зла з матерією. Аксіологія експресіоністична зорієнтована головним чином на благо моральне (уславлення свободи, утвердження справедливості), часом навіть нехтуючи законами краси. Саме звідси бере витоки яскраво виражений моралізм експресіонізму: через добро, як і через зло, витлумачується реальне буття. Обертаючись переважно в площині етичній, експресіоністи нерідко створюють образи бунтівників, людей активної дії.

Моралізм і активізм – це дії соціально значущі. Ототожнюючи себе з колективом, експресіоністи (і їх персонажі) борються за нього, для його ж добра, чи то захищаючи свободу індивіда, чи то відстоюючи її як цінність суспільну. Звичайно, моралізм і активізм самі по собі нічого не значать, вони у літературний світ вводяться за допомогою певних декларацій, імен, портретів персонажів, осіб, що у своїх вчинках втілюють названі цінності. У поемі "Енеїда модерна" Л.Полтави носіями моралізму й активізму висту-пають конкретно-історичні імена (Діоген, князі Володимир, Ростислав і Данило Галицький, Петро Могила, гетьмани Мазепа й Калнишевський), сучасники (С.Єфремов, М. Грушевський, В. Сосюра, М.Василенко, М.Рильсь-кий, О.Корнійчук, Й.Гермайзе, Є. Плужник, І.Багряний). Це закономірно, бо вони відіграють роль "посередників" між літературою та не-літературою, покликані створювати континуальну модель світу. Зіткнення імен — історичних і сучасних — осучаснює історичні, відтепер сьогодення уже не протистоїть історії (минулому), а природно продовжує її. Прилучення сучасних документальних імен до історичних підвищує статус сучасності, надає їй більшої цінності (поема "Сновидів" С. Гординського); інколи деактуалізує памўять про небажані події, навіюючи неактуальність, вичер-паність, відсутність їх наслідків ("Слово про полковника" Б. Кравцева). Або ж наближає минуле, актуалізує його, іноді з метою виправдати явища, які мають вже інші причини (поема "Мазепа після Полтави" Р.Володимира). Але то вже сфера "негативної поетики", яка, що вкрай цікаво, часто розвінчується її ж засобами: реальні імена можуть якраз воскрешати те, чого вона не бажає — інколи входячи до складу творів, а частіше звертаючись до позаліте-ратурних джерел і коментарів (як у "Триптихові" О. Ольжича).

Моделювання моралізму й активізму виконується створеними у творі ієрархіями та взаєминами між персонажами. Одначе інколи ці ієрархії і взаємини можуть бути впізнані здебільшого саме за формами імен та звертань32. Авторське втручання через посилання на імена виражається у відповідних конотаціях: ім'я часто функціонує на правах назвиська або своєрідного етично забарвленого епітета.

В "Енеїді модерній" зустрічаємо Мотрону, що відсилає нас до Юнони І.Котляревського, до Найбільшого (Т.Шевченка), до Тата (Бога), до Шпенгра (О.Шпенглера), до Недостріляних (тобто цілковито не знищених комуніс-тичним режимом київських сонетярів М. Зерова, П. Филиповича, М. Драй-Хмари), до міднолобого Петра (Петра Великого), Крущова (Микити Хрущова), до Руданя абощо. Простежимо, які інтерпретації таїть у собі тамтешнє назвисько "Рудань".

Основна асоціація виникає завдяки прямому зв'язку зі словом "рудий", семантика якого підсилюється випадковістю прізвиська і тим, що означений антропологічний тип чужий нашому етносові33. У творі недарма Рудань уособолює зло - адже шастає за Мотроною невідчепною тінню, і саме Мотрона знайомить з ним ченця Григорія - головного персонажа твору, бунтаря проти тоталітаризму. З вини Руданя Григорій потрапляє в "енкаведе" і бачить через грати, як на вулиці інші "рудані" ловлять жертву за жертвою. Таким чином, у кличці "Рудань" ("рудані") міститься кілька сенсів, завдання яких відображати її етичну шкалу. Звісно ж, вони уреальнюються завдяки широкому контекстові - словесній і сюжетній подачі "іменної" історії Руданя. Ім'я з бісівськими асоціаціями, з хтонічними і садистсько-енкаведистськими началами збагачується усе новими і новими аспектами.

Отже, назвисько "Рудань" є семантично насиченим прикладом імені, що маніфестує низку актуальних морально-етичних проблем доби. "Рудань" – антипод ченця Григорія-чудотворця. Його антимораль урівняно з "нульовою цінністю", у якій спресовано засадничі ідеї поеми: заперечення христи-янської віри, мілітарна експансія на чужі землі, русифікаторська беручкість і тоталітарна захланність.

Узяте окремо ім'я персонажа тільки частково дещо значить. Як і будь-який інший елемент твору, воно значуще тільки тоді, коли включене у структуру; у своєму співвідношенні з іншими рівнями. "Рудань", приміром, конотований численними алюзіями: "Как цапнуть" ("украсти" щось і схопити когось), "песиголовець", "препородистая птиця", "незнайомий", "пес цепо-вий", "розбійник" і т.д.). Додаткові асоціації викликають також контексти використання алонімів, їх соціальна околиця. Зіткнення в одному контексті ченця Григорія і Руданя уможливлює збурення дуже широкого діапазону душевних станів — від відчуття неприязні, огиди (скажімо, коли Рудань на церковних хорах краде смітярку) до цілковитого антагонізму (коли він здає ченця Григорія в "енкаведе", звинувачуючи його в участі у контрреволюції); тому "бісівські" прикмети, якими наділяє автор Руданя, оприявлюють інтенцію зла, "змодельованого" через поіменований образ.

Експресіоністи, беручи за провідний принцип своєї художньої системи боротьбу добра і зла, духа з матерією, інтенсивно насичують світ своїх творів різними формами динамізму, руху, дбають про те, щоб у жодному разі не припуститися в ньому статики. Наявність непогамовного пориву може розцінюватися як індекс життєздатної діяльної енергії, що протистоїть стагнації, завмиранню, ентропії34. У вірші І. Багряного "Дівчина" читаємо: "Вибухає ніч громами, // і земля дрижить у дзвоні. // За любов ми йшли фронтами, // Серце кинувши під коні". А в його поемі "Золотий бумеранг", навпаки, рушення мас уподібнюється із суєтою, марнотою марнот, а безрух - із умиротвореністю, причетністю до вічного.

Щоправда, трапляється, коли й безрух слугує за індекс найвищої форми руху (вірш І.Макарик "Картини Едварда Мунка"). В І. Макарик він за своєю прихованою енергією рівноцінний світові її фантасмагорій. У цій же площині відводиться місце й для якнайуповільненіших рухів (вірші "Пристрасть", "До одержимості", "Пустиня"). І безрух, і уповільненість руху – то або доведена до відчаю стихія, що вичерпує себе через антитезу ("Ти був Буй-Туром у ту мить, // коли я була Спокоєм, // ти був морем, // яке розбивало