LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Лірика української еміграції: еволюція стильових систем

береги моєї душі"), або граничне нагромадження енергії, близьке до вибуху ("Збирають зранене листя з дороги. // По безлюдній вулиці // Сунеться пес, // Сховавши між ноги хвіст. // Оксамитний голос по радіо // Заповідає, що // Дощ гомонить"). І те і те оприявлюються в І. Макарик в пасивному безвихідному кружелянні чи ж пасивному безрухові. Насамперед вони притаманні образам "вітру" і "тиші". "Вітер", "буревій", "буря" – це не розряд енергії. Вони, як і "тиша", у поетеси не мають ні початку, ні кінця, є однорідним, хоч зовнішньо нібито і рухомим, станом світу ("ти був жадібним вітром, // який крав людсь-ку теплоту"; "я зазнав туги за сонцем, // за соковитим весняним вітром").

До найповторюванiших експресіоністами мотивів належать – "хода", "простування", "крок". У Т. Осьмачки "йти" найчастіше індексально пов'я-зується з руйнівним началом ("З печер і нор, з хащів, лісів вовки пішли. // По чреві світа ватаги ходять – // ситі, п'яні, п'ють кров"), тривогою ("Дніпро суворий ходив по світлиці, // великим, мохнатим кулаком // гримів у стіни України, – // земля гула, як мідний дзвін"), нервозністю ("По болотах та по ярах людина йде... // Дивиться пожежами, // диха димами, // головою світ заступає"). Буває, ці мотиви асоціюються з євангелійською формулою: "Встань і йди". ("Пора вставати!... Уставай!.. Іди!..."). Інколи "відновлена хода" співвідноситься з творчим трансом (у поемі "Поет"). Є хода й ознакою цілковитої деперсоналізації людини (у "колоніальних настроях" вояків російської армії в "Пісні з півночі": "Наддайте шагу, маладци!"). На інших рівнях рухів і станів "ході" еквівалентні образи "ознобу", "тремтіння", "лихоманки", "тряски", "торсання", "коливання" тощо. Втім, коли-не-коли вони переводять суб'єкта в інший світ – казковий, міфологічний ("Казка"), чаклунський ("Легенда") або фантасмагоричний ("Труни в гаях"). Там йому відкривається таємниця буття й істини. Мотиви "ходи", "простування" можуть переростати у філософему світової круговерті ("Марево Есхілового орла"), де вже помітні сліди космогонічного акту: конституювання образів довкола світової осі.

Звісно, як стильова модель, експресіонізм українського зарубіжжя влягає у ширшу структуру - у напрям модернізму.

Параграф "Екзистенціалізм: етос індивіда і життя заради смерті" характеризує дискурс екзистенціалізму в українській зарубіжній поезії. На думку екзистенціалістів, зміст художнього твору - еквівалент екзистенці-альної ситуації. Художнє слово мусить або впоратися із демонічною ницістю світу, відстоюючи сферу абсолютних цінностей, або засвідчити руйнацію людини та дійсності і таким чином активізувати трагічне усвідомлення індивідом своєї долі. Священна місія мистецтва - відкриття метафізичного (як кажуть самі екзистенціалісти - онтологічно-антропологічного) сенсу існування. Любов людини до природи, до жінки, до всього сущого пролягає через відчай (Т.Осьмачка). Розум спирається на очевидність, але що таке очевидність, як не абсурд ("І тривога лютіше єство моє ссе, // і кругом безпорадно дивлюся, // що нічого стихія мені не несе // і жадання погаснути мусять")? Якою має бути поведінка людини у світі, що її розчаровує? Що їй вибирати: ностальгію самоти і відчаю чи розпорошений універсум? Жити їй, побиватися у безконечних стражданнях і муках, чи все ж таки спробувати дізнатися, яким робом взагалі поєднати логіку думки з необхідністю смерті: "Один я на світі, мов Юда в гаю на вірьовці!..." Поняття абсурдного буття у першу чергу прикладається до проблеми свободи, проблеми, узалежненої навіть не стільки від опозиції до влади, скільки від бунту проти внутрішніх і зовнішніх, обўєктивних і субўєктивних умов. Що бунтувати, а що добровільно покидати світ - означає одне й те саме: ставити його під знак запитання. Смерть у поезії П. Килини відіграє роль кризового стану, особливого виміру відстані між буттям і небуттям (зб. "Легенди і сни"). Гостре відчуття життя і смерті - прикметна риса такого ліризму.

Відправний пункт художнього світу Б. Нижанківського - кредо: людина є дух, а дух є особистість, яку визначає ставлення до самого себе, до Бога і до людей. Отож, щоб протистояти усім спокусам світу і самовберегтися, треба й жити з великою вірою в Бога ("Молитва"). За поетичною енергетикою "Білої трави" Л. Полтави стоїть принципова для мистецтва ХХ ст. проблема переходу на невербальні системи сигніфікації (не "мовні", а "підмовні", так би мовити "соматичні") і на інший статус артикулюючого "я". Як у Т.Осьмачки, Б. Нижанківського, В. Лесича, так і в Л.Полтави, інших поетів екзистенціалістської стильової моделі (М. Калитовської, М.Приходько), незважаючи на різні індивідуальні відмінності, "я" - тілесне, біологічне. Логос - індекс цього "я", і тому всі проміжні сюжети будуються на різних трансформаціях тілесності.

Українських поетів-екзистенціалістів об'єднує, по-перше, недовір'я до історії, яка бачиться їм у вигляді ущільненого нагромадження хаосу (Є.Маланюк), залізного поступу неминучості (В. Лесич). По-друге, вони не приймають основного постулату європейського раціоналізму про глибинну тотожність буття і мислення, бо останнє могло б осягнути хід подій і людину. А якщо закони сутнього є утаємниченими, то обовўязок споглядання- проголосити повернення до речей та людських доль у їх екзистенціальному зрізі. Т.Осьмачка та інші поети-екзистенціалісти беруть явища одиничними, розрізненими між собою, у своїй метафізичній випадковості, "самості". І через те вони сприймаються не безпосередньо, а здебільшого через роздвоєну фігуру оповідача. У "Весняній елегії" Т.Осьмачки суб?єкт мовлення роздво-юється на дві особистості: того, хто любить свою Україну, в чиїй уяві вона постає по-шевченківському прекрасним пейзажем (коли "весна з-над садів // сіяє дощем та ріллею" і "кожная брунька ясна до країв // на світ тягне листя із глею", коли "гарячі стовпи // туман підійма над лісами // і з вирію птахи до нас у степи // скрізь тягнуть стежки небесами"), і того, хто розчарувався у своїй любові до неї, бо, немов журавель, "заблуканий у нуртах безодні", він ніяк не може згасити в собі душевної драми, і згадка про рідний край тільки виводить його з рівноваги. Подібні "роздвоєння" часто зустрічаємо y Т.Шевченка ("Невольник"), у В. Стуса ("Докучило! Нема мені вітчизни...").

Цікаво, що в Т. Осьмачки за істинний видається другий план сповіді - монолог зневіреної людини. Перший план - зізнання у глибокій пошані до рідної землі; воно фрагментарне, лише окремі спомини ("Моя Україно... була ж ти мені дорогою", "мій краю... благословенний ще й нині" і т.д.). Відтак в одному й тому ж монолозі нібито наявні два цілковито різних висловлювання із спільним (омонімічним) планом вираження. Розкриваючи двоїстість спілкування між персонажами, Т. Осьмачка водночас веде мову й про амбіва-лентність сучасної йому людини, яка розпадається на анонімну, створену умовностями "не-особистість" і приховану природну "особистість". У першій добачається заперечувана нецінність, інша ж – постулює цінність, тотожники якої зўявляться у