LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Лірика української еміграції: еволюція стильових систем

"кровошия", "змійодиміти", "піхвошорити"). Ритмічна композиція народної пісні осучаснена, репрезентована грою словами і звуками, осяяна світлою усмішкою автора.

Збірки "Гусла", "Княжа емаль", "Веснянка" О. Лятуринської - стилізації під лицарський епос. Їх центрує ідея вірності кодексові воїна-дружинника з раннього середньовіччя. Вибір способу життя, що відповідає приписам лицарської честі, домінує і в поемі "Єроним". Щоправда, "лицарем" тут виступає чернець-літописець Єроним; і діє він "через говорення"37. Тим-то поетеса за прикладом футуристів часто-густо вкладає в його уста мову фіктивну, відособлену від щоденної комунікації, у цій мові чимало новотворів, церковнословўянізмів.

І. Багряний у своїй "Швачці" стилізує, дотримуючи народної поетики ("Над дивною ношею золотою прошвою, // Срібною порошею квітнуть пелюстки. // Усмішкою дальною, згадкою хорошою // Поснувались втомлені помахом руки"). Однак народнопісенні взірці не завжди тотожні з нормами власної мови І. Багряного. Ритміка вірша "Ой, летять два соколи..." своїми синкоповано-дисонансовими ефектами, перепадами, багатством алітерацій перемагає пісеннонародну. Стилізація змушує замислитись над її функцією, відсилаючи до поетики народної пісні і до "Швачки" П. Грабовського ("З ранку і до вечора... і доки буде сила... // На чужому-людському - то ж моя печать! // Дум безкрайніх нитку втома одкусила, - // Не впіймати кінчики, нитку не стачать"). Стилізуючи, автор приховує ускладнений ліричний cубўєкт ("я" – "не-я"), для якого можливе й ототожнення з ліричним персонажем П. Грабовського, і відмінність від нього. У цілому "Швачка" є також сигніфікатом втраченого часу, через що й справляє враження квазіцитати з П.Грабовського. І. Багряний ніби мовить про те, що сказав не сам. Квазіцитована мова вдихає нове життя у швачку, уже по-своєму ощасливлює її: "Ходить-ходить хвилями втіха, як вино..." Епілог скеровує до досвіду П. Грабовського і позірно видобуває з минулого своє відлуння.

У поезії українського зарубіжжя прийоми стилізації використовують О.Ольжич ("Був же вік золотий..."), В. Барка ("Дума про доброго кубанця"), Ю. Косач ("Мангаттен, 103-та вулиця"), В.Вовк ("Любовні листи княжни Вероніки до кардинала Джованнібаттісти"), Б.Кравців ("Христос родився"), Я. Славутич ("Чи не гоже, браття, спогадати..."). У багатьох творах викорис-тано стилізацію під діалект (у віршах "Карпати", "На Говерлі", "Нічліг у горах" О. Бабія).

Одночасно стилізація стає мистецьким прийомом і там, де література виявляє зацікавленість повсякденною мовою простих, безпорадних людей, чим здобувається на адекватне вираження хаотичної щоденності з її змішаними девальвованими вартостями (Л.Мосендз у "Криниці ніжності" поєднує мовну гру з новими нараційними техніками: тут оповідь скидається на усну, текст насичений розмаїтими зворотами і фігурами).

До системи нереферентної лірики належить і сюрреалістична поезія (параграф "Сюрреалізм: простір марення"), яка базується на численних експериментах. Чи не найчільнішим серед них було так зване автоматичне письмо (ecriture automatique), що уможливлювало експлуатацію підсвідомого й ефект метафізичної рецепції. Писати автоматично - це писати, максимально звільнившись від контролю розуму, йдучи за плином вільних асоціацій, не повертаючись до написаного тексту, в жодному разі нічого не виправляючи (творчість З.Бережана). За орієнтації на сновидіння той, хто бачить сон, розповідає про нього (більшість віршів Б.Бойчука), але можуть повідати й тварина, рослина, предмет, комаха (в Е.Андієвської). Образ сновидця-опові-дача 1) сприймає й передає зміст баченого у сні духовно і 2) асоціює зміст баченого уві сні з чуттєвими реаліями, тобто трансформує його у чуттєву конкретику. У першій ситуації відшаровуються від сновидінь різні метаморфози, застимульовані чудесними мандрівками (у вірші О.Зуєвського "Зачароване море"). Друга відмежовує сновидіння від пророцтв та одкровень.

Твори, що спираються на підсвідомі асоціації, вражають своєю згущені-стю, незвичайністю. Е. Андієвська застосовує візуальний ефект ковзаючого ока: створює у буквенних конфігураціях ледь помітні, ковзкі межі між фігурою і фоном, змушує читача очима блукати по вертикалі і по горизонталі конфігурації - зір із плану зображення перебігає на план фону, через що твір зближується з ідеограмою. Елементи природного і предметного світу у вірші тієї ж Е.Андієвської "Закоханий літній дощ" справді дуже згущені, підібрані і зорганізовані в систему за певним критерієм. Якщо уважніше у творі приди-витися до їх набору, то неважко помітити, що в них домінують такі їх прикмети, як "звивистість" ("сипучі шила"), "хвилястість" ("вивів світло з берегів"), "трепетність" ("Вибулькують із жил молочні пера"), "прозорість" ("і кисне, весь прозорий"), "текучість" (дощ "кожному - в пори"). Це ж саме легко знайти і в інших поезіях Е.Андієвської ("Ускладнення зі світлом", "Наслідки соняшної днини", "За карасів у головах", "Гроза з раптовим прояс-ненням", "Передсвітанкове переміщення","Гроза на малому відтинку" тощо). Повсюди в малюнку арабесково накинуті (у взаємосплеті) кольори, рослини, птахи, дерева, комахи, - наче оповиті димкою клен, кедр, очерет, молочай, лопух, гриб, ягода, кінь, пес, коза, цеглина, черепиця, пісок, гадюка, ворона, ластівка, бджола, дощ, струмок, ріка. Скрізь і завжди контур один: неперервна, але чітко виражена меандрична лінія з глибокими вузькими вирізами і стрімко випўяченими виступами38. Звідси контурне видиво води ("із кухлика ллє довгу воду"), повітря ("накресливши в повітрі кут", "повітря листя плавниками", "повітря корінці пустило",) дощу ("дощу скляний овес"), світла ("світанку гілля мигдалеве", "сонце у павутинні"), пунктирні мережанки рослин ("троянда витка", "галактики з репўяхів"), овальні профілі предметів ("телефонне яйце", "камўяний сувій", "хребет, як комір"). Цей же принцип "різьблених тіней" вочевиднено у змалюванні хвиль туману, маєва хмарин, пасмуг дощу, поривів вітру, вальсу листя, круговерті сніговіїв, недискретних світлових і кольорових переходів (похмурих півтонів, прозорості і непрозорості (напр. крилець бджоли), малодиференційованих барв ("синьої-зеленої"). Не бракує також розпливчастих блідих тонів ("дощу скляний овес"), віддзеркалень ("Русалка пронесла акваріум", "Комети в кадовбі перуть небесні кралі", "В повітрі коропи").

Цікаво, що сам предмет зображення, хоча й пройшов через "фабрику" авторової поетичної уяви, не щезає цілковито. Проте він уже і не є таким, яким ми його звикли бачити в реалістично-побутовому плані. В Е.Андієв-ської "дощ", пропущений через сновидіння (вірш "Закоханий літній дощ"), відтак цікавий не своїми зовнішніми властивостями (те, що він "прозорий", заливає краєвиди, танцює по болоті, прислухається до грому у небі і т.д.). Її "дощ" - "сновидчий" зразок "дощу", самостійний феномен з його власними законами буття, образ-"гібрид", у якому воєдино стягнуті відмітні ознаки різних біологічних процесів, функцій людського організму