LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Лірика української еміграції: еволюція стильових систем

оприлюднено на засіданні кафедри україністики Варшавського університету (1995, 1997), на міжнародних конференціях з актуальних проблем сучасної української літератури в Києві (1989, 1991, 1995, 1998), Варшаві (1997), Любліні (1998), на Всеукраїнських наукових конференціях у Чернігові (1996, 1998) та Ніжині (1994, 1996, 1998). Вони лягли в основу видавничої програми "Література діаспори", реалізованої дисертантом (разом з проф.О.Ковальчуком) на базі Ніжинського педунівер-ситету, де за його редакцією вийшло 2 монографії, понад 10 посібників та літературно-критичних розвідок з історії еміграційної літератури (твори П. Одарченка, Д.Нитченка, І.Качуровського, Я. Славутича, Р. Кухаря тощо), три книги листів У.Самчука, Д.Гуменної, М.Ореста, Г.Костюка та ін., ряд збірників та статтей про творчість поетів-емігрантів, низка художніх книг. За ухвалою Кабінету Міністрів України Ніжинський педуніверситет - єдиний на Україні навчальний заклад, що готує спеціалістів для східної і західної діаспори. При ньому створено очолюваний дисертантом гуманітарний центр духовно-культурного взаємообміну та співробітництва з діаспорою.

Результати дослідження можуть бути використані для підготовки вузівських програм та спецкурсів, посібників з історії літератури української еміграції.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів ("Система референтної (адресно-комунікативної) лірики", "Система немімезисної образності: твори з обмеженою референтністю"), "Система нереферентної (безадресно-некомунікативної) лірики" та висновків.

ІІ. ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі подано проблемно-тематичний огляд наукових джерел, визна-чено методи дослідження, розроблено термінологічний інструментарій.

Кожна стильова система - процес, усередині якого дуже мінливо пово-дяться різні змістові елементи. Вони можуть підтримувати систему, порушувати і відновлювати її. Художня мова передбачає прямий і зворотний обмін властивостями між поезією як знаковою системою та соціофізичним довкіллям. За кожного історичного періоду подібне перенесення властивос-тей знаків на речі і речей на знаки породжує особливу форму інтерпретації різних компонентів знакової тріади: вираження, змісту і референтності (можливості тотожного співвіднесення зображеного із зображуваним і тотожного читацького сприймання тексту). Власне, на цьому і спрацьовують міфи у будь-якій культурі.

А що художній зміст передається через мову, то й різні типи звўязків між планами вираження, змісту і референтності, що притаманні різним стильовим системам, існують лише як тенденції, які ніколи не досягають адекватного мовного втілення. Ось чому кожна художня система містить у собі ряд альтернативних елементів, що відображають її трансформаційну програму. Проте міжсистемний механізм має ту ж основу, що й механізм персональної (внутрішньосистемної) диференціації художньої семантики. Різниця між ними лише в тому, що перший вид взаємин між планами вираження, змісту і референтності стосується літературного ансамблю в цілому, а другий - тільки творів письменника. Тому ми можемо говорити лише про ті типи літературних систем, що базуються на класифікаціях Р.Якобсона, В.Держа-вина, Ю.Лотмана і збігаються (або не збігаються) з концепціями фундаторів семіотики Ч.Пірса і Ч.Морріса.

Свого часу Ф. де Соссюр, формулюючи головні тези семіотики, висунув на перший план метод синхронного аналізу естетичних явищ. Зрозуміло, що діахронія стильових систем не піддається описові у категоріях, придатних для вивчення синхронії. Послідовність стильових систем у часі, на думку В.Моренця, можна уявити у вигляді синхронних зрізів, розташованих один за одним, і тоді актуалізується проблема зіставлення результатів, виявлених при розрізненому аналізі змінюваних дискретних станів стильових феноменів. З іншого боку, і в діахронії слід добачати дискретний ряд синхроній, що дозволить вибудувати структурну типологію художніх систем, відповідно до вимог синхронного, а не діахронного опису літературних явищ. Тоді вдасться виділити ті прикмети, які відрізняють репертуар елементів однієї системи від іншої і легко вказати, до яких ансамблів прикмет (ієрархічно складніших) належать зіставлювані системи.

У найзагальнішому плані правомірно виділити три синхронні дискретні стани еволюції стильових систем поезії ХХ ст. українського зарубіжжя: а)референтної або ж іконічної (адресно-комунікативної) лірики; б) неміме-зисної (творів з обмеженою референтністю); в) нереферентної (безадресно-некомунікативної), розмежування між якими мислиться у вигляді інверсії та конверсії.

У першому розділі "Система референтної (адресно-комунікативної) лірики" розглядаються ті стильові моделі, що відтворюють життя у формах "самого життя"; їх структурний принцип найкраще передає можливість співвіднесення зображеного із зображуваним та читацької рецепції тексту.

У параграфі "Текст як світ" зўясовується суть референтної функції лірики.

В основі системи лежить та сума принципів побудови художнього образу, яку умовно можна назвати естетикою тотожності. Неокласицизм, символізм, необароко, неореалізм (і імпресіонізм) сприймають мову як світ, адекватну картину дійсності. За цим, безумовно, стоїть міметична концепція мистецтва (дзеркального відображення життя, ідентичної транскрипції дійсності). Вона-бо основується на прагненні усунути різницю між змальованим обўєктом (життям) і моделюючими засобами (мовою), на граничному ототожненні зображуваних явищ з уже відомими стереотипами мислення (популярними топосами і мотивами, усталеними сюжетними схемами, вічними образами і т.д). Останні ж, в силу своєї природи, хоч-не-хоч дотримують дистанції з усім, що тільки може складати індивідуальну своєрідність явищ. Ю.Лотман, звісно, з діалектичною гнучкістю зазначає: "Це - мистецтво ототожнень. Зіштовхуючись із різними явищами: А1, А11, А111, Аn , воно не втомлюється повторювати: А1 є А, А11 є А, А111 є А, Аn є А... Тобто повторення в цій естетичній системі не матиме характеру діалектично складної аналогії - воно буде абсолютним і безумовним. Це - поезія класифікації". Адже не можна сказати, що наразі йдеться про якусь нормативну поетику, яка подає перелік правил, як створювати художній текст і як досягти бажаного результату. Естетика тотожності бере за основу насамперед якраз різноманітність: "Для того, щоб невпинно можна було повторювати: "Це є А", - треба, щоб А1 змінювалося на Аn, і так до безконечності. Сила художнього пізнання виявляється тут у тому, що абстрактна модель А ототожнюватиметься з найбільш несподіваними, несхожими на А для нехудожнього ока явищами життя А1, А11, А111 і т.д. Одноманітність на одному полюсі тотожності компенсується неприборканою різноманітністю на іншому".

На одному полюсі такої поезії - застиглі системи персонажів і вічних образів, на іншому - розкутість, імпровізація художньої творчості, намагання усю різноманітність живого матеріалу запроторити під комбінацію знайомих читачеві