LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Лірика української еміграції: еволюція стильових систем

формальних елементів. Поєднання крайньої несвободи та крайньої свободи саме й характеризує естетику тотожності.

Усі описані нами стильові системи відрізняються одна від одної мірою імпровізації. А спільним у них є те, що вони: 1) сприймають мову як світ, як адекватну картину дійсності, 2) усвідомлюють світ смислів як продовження фактичної дійсності, 3) зливають воєдино зображене із зображуваним і 4) надають знакам референтного статусу.

Крім цього, у них єдиний семіотичний концепт - художній образ, точніше - ікон (зображене). Він реставрує предмет у його цілісності, обўєднує дані, що поступають через різні чуттєві канали звўязку людини зі світом (зір, слух, запах, смак, дотик). Така поезія виконує референтну (або іконічну, зображально-спілкувальну) функцію, вона спирається на лінійність (послі-довність, градацію) мови і лінійність вибудуваного у тексті світу як його експліцитну властивість, атрибут.

Дисертант виділяє головні характеристики референтного художнього образу: 1) він синтетичний, створений за рахунок цілого комплексу чуттєвих сприймань, серед яких домінують зорові враження, 2) у його структурі потенційні аспекти знака - означене й означуване - не сформовані й не розділені, 3) він більше повўязаний з обўєктами дійності, а не з категоріями смислу, 4) сфера побутування образів - суспільна свідомість, де вони постають субўєктивно забарвленими й обростають асоціаціями, 5) образ може бути наявним у свідомості лише за умови видалення обўєкта з поля прямого сприйняття, 6) образ - модель дійсного обўєкта, взятого у його цілісності, але він не може цілковито збігатися з ним, 7) відхилення образу від прообразу (матеріального субстрату) має межу, зумовлену межами класу.

У параграфі "Неокласицизм: гармонія як дискурс" висвітлено генезу і становлення парнасизму на еміграції, визначено його семіозис.

Філософські підвалини неокласицизму взагалі, й українського зокрема (материкового та позаматерикового), заклали популярні на зламі ХІХ-ХХ ст. концепції філософії, психології й антропології, через сприйняття передусім теорії архетипів К.Юнга, доктрини циклічності цивілізацій і культур О.Шпенглера та А.Тойнбі.

Неокласицизм як стильова модель постав в Україні на початку 20-х років ХІХ ст. у рамі київської школи неокласиків через впливи українського (І.Кот-ляревський) і німецького класицизму (Й.-В.Гете), французької групи "Парнас" та російських поетів срібного віку. Неокласики психологічно пере-орієнтувалися на європеїзм художнього мислення, намагаючись стіною відгородитися від ідеології та риторики, якими було перейняте сучасне їм мистецтво.

І.Качуровський має рацію: "...Якщо у французькій літературі імпресіо-нізм зўявився вже після парнасизму і прийшов йому на зміну, то в українській літературі сталося якраз навпаки: імпресіонізм дійшов до нас уже наприкінці ХІХ сторіччя ("Блакитна троянда" Лесі Українки, проза Стефаника), а парнасизм набрав окреслених форм щойно на два десятиріччя пізніше...". Раніше українська культура ще не була готова сприйняти вишукані форми європейської поезії. Підготовчу роботу виконали П.Куліш, І.Франко, Леся Українка, М.Вороний та В.Самійленко через наполегливе перекладацтво. І лише їх київські спадкоємці (М.Зеров, П.Филипович, М.Драй-Хмара, М.Рильський та О.Бургардт, який згодом опинився на еміграції і взяв собі псевдонім Ю. Клен) започаткували український парнасизм.

Пожвавлення неокласицизму на еміграції пов'язане з четвертою в історії нашої літератури дискусією довкола нього - цим разом про його життєспро-можність. А між тим деякі вчені заявляли, що неокласицизм давно став легендою. За нього заступилися тоді ще живий Ю. Клен статтею "Бій може початись" ("Звено".-1943.- №№.3-4) та "Спогадами про неокласиків" (Мюн-хен.-1947), М.Орест статтею "Заповіти Миколи Зерова" ("Орлик".-1948.- №.2) та поетичним циклом "Ars poetica". Але найенергійніше захищав поетику неокласицизму В.Державин, який видрукував у періодиці низку брошур, розвідок, статтей та есеїв. Не можна сказати, що неокласицизм умер з його розгромом на матерній Україні, - його непроминальну традицію, ідеалістичне піднесення слова та глибокий артистизм думки зберіг і переніс у Європу Ю. Клен, втіливши їх у поемі-інвективі "Прокляті роки", збірці лірики "Каравели" й історичній епопеї "Попіл імперій", де віртуозна "легкість вірша й карбована прецизність вислову" злилися з "теплим ліризмом патріотичних почуттів і глибокоідеалістичним розумінням нашої еміграції".

Ю.Клен віддає ціннісну перевагу подіям і явищам, які на часово-генетичному горизонті вельми віддалені від сучасності, не пережиті безпосередньо, а сказати б, ідеальні, збережені в памўяті культури. Їх зміст прихований за товщею часу, задокументовано у художніх і наукових текстах, міфах, що прибиваються з давніх-давен. Наразі доречно згадати кохання головнокомандувача римською армією Марка Антонія до цариці Єгипту Клеопатри; проаналізувавши ще першу Кленову редакцію вірша "Антоній" (російську, 1922) і порівнявши її з диптихом "Антоній і Клеопатра" (1933), дисертант дійшов висновку: перший романтичний вірш цілковито будувався на парадигматичному звўязку категорій "кохання-смерть" і утверджував думку, що через кохання Антоній програв війну; в основу ж другого (української редакції) лягла синтагматична пара "жертва Палладі-жертва красі", яка генерувала думку, що вірність красі має більшу цінність, ніж вірність Палладі. Висунулася наперед головна для неокласицизму концепція краси. По суті, постав новий художній ансамбль, що поглинув елементи старої романтичної норми й асимілював їх. Ще виразніше трансформаційна здатність системи розкрилася у диптиху "Беатріче", де, порівняно з російською редакцією "Я шел с мечтой о Беатриче", у тканину вплетено категорію мистецтва, інтенсифіковану низкою конотативно сурідних слів: "Данте", "терцини", "співець", "поети й маляри", "безсмертне світло поезії" тощо. Кохання тепер нашарувалося на вищу за нього цінність - художню творчість.

Досвід неокласицизму засвідчує, що використані книжні сюжети і персонажі (тексти) втрачають свою конкретно-хронікальну прикріпленість, набувають універсальної, надісторичної природи. Цей висновок уможливлю-ється, приміром, на підставі спостережень за тим, як у Ю.Клена образ Сковороди еволюціонує у вічний образ - від Сковороди в однойменному сонеті (1928) до піднесення його усією подальшою творчістю поета на високості психологічного комплексу християнського гуманізму (зокрема, у поемі "Попіл імперій"). На думку М.Ореста, поет наочно засвідчив, що єдиною силою, яка може побороти демонічний комплекс розгнузданої людської стихії, є "беззастережний ідеалізм, пристрасна зброя добра". Літературний ансамбль "Попелу імперій" також частково перебудовується: книжні сюжети й образи уже не урівноважують систему, а просувають її до символізму. Поема утверджує характерну для нього двоїстість світу: пред-метне середовище (набір сигніфікаторів) розкриває себе через