LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Лірика української еміграції: еволюція стильових систем

ідеальну пло-щину, поле чистих родових понять ("Бог", "душа", "нація", "народ" тощо). Тому так важко відмежувати неокласицизм Ю.Клена від його символізму. Знакові одиниці збігаються, але їх збіг омонімний. Подібне сюжетно-мотивне розгортання підточує семантичну систему, але не дезорганізує її, бо сам принцип кодування і концепція художнього знака тотожні.

На прикладі творів Ю.Клена дисертант ілюструє, як грань між міфо-логічним і теперішнім деміфологізованим мисленням стирається, вічні образи потрапляють у контекст сьогочасності, стають іконічними знаками нових всезагальних відношень. Схарактеризовано й інші риси поетики неокласицизму - її пластичну виразність і прозорість мови. Український пар-насизм виходить із релевантного звўязку між сутностями і явищами у такому світі знаків, яким є емпіричний світ. Зміна співвідношень між змістом і його словесною відтворюваністю (референтністю і комунікативністю) тут рівносильна тому, що одні з образів подаються актуальними для суспільної свідомості (вічні образи у Ю.Клена), а інші (скажімо, взяті із життя) - позаак-туальними. Актуальний компонент художнього світу (напр., образ Сковоро-ди) має замінити аналогічний компонент у картині світу, що ототожнюється із соціофізичним середовищем. Так встановлюється еквівалентність між ними. Отже, діалектичні зміни у романтизмі і неокласицизмі - результат трансформації у першому випадку й операції протиставлення в другому.

У параграфі "Символізм: ідея синтезу і право на незбагненність" розкрито тенденції символізму у ліриці Ю.Клена, М.Ореста, О.Стефановича, Г.Мазуренко, А.Павлюка, О.Бабія, В.Гаврилюка, О.Лятуринської, П.Килини О.Зуєвського.

Проблема автономності символізму та його відокремлення від інших систем на сьогодні не зўясована, хоча її й порушували В.Державин, Ю.Шерех, І.Качуровський.

Символізм, як і інші стильові моделі, чи ж і світиться лише власним світлом, якщо переважно асимілює чужі якості. У його підвалинах бачиться суміш різних філософських вчень: платонівсько-плотінського (неоплатоніч-ного) ідеалізму, давньоіндійської філософії, виразні й нашарування пізніших філософських доктрин, зокрема А.Шопенгауера і М.Гартмана. Не раз символізм зўєднувався з релігією, теософією. Дисертант, звісно, не змальовує живої, історично повноцінної картини символізму з усіма етапами його поступу, а прагне на мінімальному ілюстративному матеріалі схарактеризу-вати його відмітні ознаки та трансформації, показати, чим його "небать-ківщинний" варіант відрізняється від "батьківщинного".

Семіозис символізму визначається формулою: якщо існує релевантний зв'язок між сутностями і явищами, то існує й світ суспільного досвіду, світ соціокультурних знаків. Події на часовогенетичній площині переривчасті, людина не може бути їх детермінантою, над нею є якась вища сила. Світ матеріальний - це розпорошені частинки прабуття, поділені у нашому розумінні на ідеї, форми, запахи, барви. Схопити вічність, неминущість такого пражиття - перше завдання системи. Друге - передати lўetat dўame (настрій, стан душі), яка є часткою всезагальної душі Абсолюту і побутує поза часом (вірш "Книги міст" М. Ореста). Позачасове буття подається як безконечний і непроцесуальний акт. Тому всяка причинна дія зведена до нуля, до її кінцевого пункту наблизитися не можливо, для цього треба стати святим (поема митрополита Іларіона "Жертва вечірня") або Надлюдиною (вірш Ніцше" О. Бабія).

Український символізм перейняв від західного багато естетичних установок (ідеалістична філософія, творчість - то культово-обрядовий акт, мистецтво - то інтуїтивне осягнення світу, музична стихія - то праоснова життя і мистецтва тощо), та набув історично нової соціальної і національної специфіки. По-перше, він оперся на "кордоцентричну" філософію Г. Сково-роди та П. Юркевича, по-друге, глибинно виразив містерію духовної монолітності українського народу і, по-третє, на різних етапах декларував неоднорідні етико-естетичні й політичні концепції.

Тривке тяжіння до християнської містики виявив М. Орест. Один із його улюблених образів - місто, яке він часто порівнює з "книгою" (напр.,у вірші "Книги міст")12. У нього воно, крім звичного сенсу, символізує ще й пограничність між буттям земним і потойбічним, що з особливою силою прокреслюється мотивом видіння, за яким оживає велика - у канонічній та апокрифічній літературі - традиція оповідно-дидактичного жанру. У лелітках "летючого снігу" авторові ввижається мерехтіння "одвічних непомильних книг". Нема сумніву - Біблії, Корану, Вед та інших "священних книг" (включаючи й великі національні епоси), в яких виписано "золоті правила" людського співжиття. Під образом міста, на думку дисертанта, з одного боку, можна розуміти людську спільноту (Єрусалим13), а з другого, алегорично зображене місто небесне, "Небесний Єрусалим", царство святих на небі. Але це тільки здогад. Світ, вибудуваний у тексті, та його складові мають статус предметів неосяжної понятійної системи. Це - світ-текст із незбагненним для "я" змістом. Однозначно оволодіти його "мовою", власне, неможливо. Хіба змога комусь зрозуміти без авторового коментаря, скажімо, рядок: "Є тільки дух, благе не гине, ом!"? "Ом", якщо вірити Упанішадам, являє словесний символ, наділений особливою магічною силою14, а вона ж бо жодному раціо непідвладна. Містико-неосяжними елементами насичена більшість віршів М. Ореста. У його творчості маємо мотиви із симбіозу християнської символіки та філософії індуїзму ("?рааль", "Напоєні світлом", "Тестамент", "У храмі св. Ульріха").

Християнську символічну концепцію світу втілює поезія Ю.Клена ("Володимир", "Софія", поема "Жанна д'Арк"), митрополита Іларіона (І.Огі-єнка), зокрема його містерії (віршована трилогія "Житейське море", поема "Жертва вечірняя"), Є.Маланюка ("Євангеліє піль", "Собор", "Візія", "Молитва" та ін.), Ю.Липи ("Львів", "Св. Юрій", Прокляття"), О.Стефано-вича ("Біля сфінкса", "Молитва", "Хрест", Юрій", "Над Христом"), І.Качу-ровського ("Точить камінь сльозу", "Palma de Mallorca", "St. Wolfgang", "Собор у Вормсі", "Фреска в Ассізі") тощо.

Отже, істотний момент їхньої поетики - християнські мотиви і символи. В ній можна вирізнити дві тенденції використання християнських джерел: 1)топоси, що виражають однозначний релігійний ідеалістичний світогляд, повну віру в Бога як батька і творця всесвіту, головні християнські чесноти і 2) індивідуально перетрактовані представниками "нового мистецтва" топоси, змісти, образи, мотиви й символи Нового Заповіту.

У символізмі українського закордоння існують умовні семіотичні відповідники певних значень, співвідносних у першу чергу з основною передумовою зорового сприймання світу – світлом і його джерелами (сонце, місяць, день, вікна, свічі, лампи, вогонь, електрика, зорі тощо). Вони, із властивою їм семантикою, збагачують систему художніх засобів, треба брати до уваги їх локалізацію (внизу, вгорі, збоку), спосіб розповсюдження (яскравий, слабкий, розсіяний), диференціацію між освітленими і