LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Лірика української еміграції: еволюція стильових систем

неосвіт-леними предметами. Напр., в ієрархії цінностей О.Лятуринської переднє місце посідають вогні, заграви, ніч і нічні різновиди світла, а день із його світлом належить до негативів. Нічне світло і його різновиди правують за інтенсивне сакральне світло, найвищий вияв божественності природи, елемент світобудови, ідеальну форму існування світу15. "У світі панує Князь Тьми", – каже вона. "Бог" О. Лятуринської – язичницький, емоційний; злитися з природою, на її глибоке переконання, це значить розтанути в темряві, в затьмареному колориті і втратити свою відособленість (характерну для теперішнього буття), розчинитися в язичницькій традиції, яку вона майстерно передає через сувору ощадливість слова й емблематичний вираз.

Відчутно вплинули на символічну поезію української еміграції досяг-нення новітньої психології - з її категоріями синестезії, передусім кольорового слуху, кольорових і відчутних на запах загальних понять. Багато синестезійних епітетів, часто запозичених з уснопоетичної народної традиції, у творах Ю. Клена ("коричнева доба", "червоне мовчання"), Є. Маланюка ("чорна воля", "жовта журба"), С. Гординського ("сіра ласка", "запашне слово", "синя чужина"). Але не тільки епітетів. Трапляються цілі твори, що вибудовані на синестезії (напр., вірш П. Килини "Зелена література"). Уведений в текст зелений колір є всезначущим, мов і неназваний білий, оскільки книги, література асоціюються з папером. З назви видно, що активізований зелений колір виступає опозицією до білого, істинного, тому одержує статус надреального, фіктивного. Його треба мати за знак чогось. Йому притаманний тривожний характер, він відсилає до позамежної сфери. Отже, П. Килина спирається на розуміння дійсності як творіння Бога-Художника, тому розмежованість на кольори, білий (природний) і зелений (штучний) показує занурення світу в хаос. Тобто в основі своїй мистецька концепція П.Килини збігається з містичною концепцією всеєдності та її недовірою до гносеології й акцентом на особливу місію поетичної віри.

Сама соносфера (звуковий світ) у символістів часто диференційована – на звуки дискретні й недискретні, природні й штучні (напр., механічні, музичні і т.д.), людські й нелюдські (пісня і виття, тиша і крик, стогін і свист, церковний дзвін і постріл), і кожен з них, безперечно, творить виконує якусь символічну роль16. У поетичній системі В.Вовк звук має кілька символічних варіантів: земний, космічний, кимось почутий (сакральний голос церковного дзвону у вірші "До Христа"), або не почутий. Дуже цікавий його різновид - звук-струмінь, звук-повів ("На веселці стоїть Мати Божа"), останній переданий через метафору: Мати Божа "віє" душам "гілкою вишні" і є еквівалентом позавербального, вищого спілкування (через Ісуса Христа із вселенським буттям). Якщо врахувати міфологічні і біблійні уявлення про душу як про повів і євангельський зв'язок божественного метаголосу з духом, то "легіт-звук" В. Вовк не що інше, як саме "душа-повів". "Звук" і "повів" - різні назви однієї і тієї ж реалії: трепетної душі всесвіту. Метафора "вітер-Дух Божий" була особливо поширена у середньовічній богословській літературі та живописі, зокрема в сюжеті про Благовіщення17.

У щонайтіснішій сувўязі із символізмом перебуває також явище звукосимволізму. Поети, відповідно до своїх завдань, за рахунок комбінацій голосних та приголосних надають своїй мові ефекту прозорості, або ж, навпаки, загадкового затуманення. Коефіцієнт прозорості дуже високий у Ю.Клена, звісно, тоді, коли він ставить собі за мету досягнути високої музичності мови ("Крізь праосінь"). Структура таких творів невідўємна від просодичних і синтаксичних спромог мовного матеріалу. Ю.Клен викорис-товує кілька художніх прийомів: асонанс звуків і-о-у ("ВЕчІрня пОхОлОдь мЕнІ у сЕрцЕ вІє, ЦЕй рІк був як Осінній лІс, ДЕ лЕдвЕ пахнЕ щЕ шавлІя І нЕбО дивиться крІзь прОзОлОть бЕрІз"); парономазію ("меНІ – осІН-НІй"); етимологізацію ("осІННІй"), посилену контекстом, зокрема словами "похолодь" та "білосніжний", що своїми психофізичними конотаціями збуджують в уяві читача образ інею. І, навпаки, за рахунок асонансу "а-а-а" у супрязі з дисонансом "ш-ш-щ" може приглушувати мову, як, скажімо, у "Вальпургієвій ночі" ("Он ШАснув ШАлигАн пропАЩий, ШАмнув він нАШАбАШ і бАль").

Сугестія – органічний елемент лірики українського зарубіжжя, не менш важливий, ніж символ. Вона – ключ до опосередкованої експресії, метафі-зики навіювання, музичної магії. Зближується символістська лірика з музикою по-різному: через запозичення музичної термінології ("Інтермеццо", "Ганзейська рапсодія", "Місячна соната" Є. Маланюка, "Коняча соната", "Дзеркальний краєвид на фортепіянових ніжках" Е.Андієвської), описи концертів ("Концерт" В. Вовк, "На концерт" Р.Володимира). Досягається це і через інкрустацію твору елементами народної пісні ("Одна лиш калина" С.Чарнецького, "Ой вже час" П.Крата), використання внутрішніх рим ("Ой, піду, побреду по сліду" Б. Олександрова, "Місячна соната" Діми), звуко-наслідування ("Горобина ніч" О. Веретенченка, "Димні далі" Д. Мура).

Однак незаперечний синтез лірики з музикою відбувається у сфері самого слова: наступає зміна функції останнього - з інформаційної на настроєву, музика торує шлях до асематичності, значеннєвого миготіння, ірраціональ-них глибин. Поети-символісти творять нові слова, спираючись на старі корені, вперто шукають відтінки виразів і т.д. Деякі з новацій дуже цікаві: в С.Гординського меншає елемент нарації і міметичного опису, вужчає еквіваленція, автономізується сфера знаку. Ю. Клен зрікається принципу неперервності, П.Килина все частіше застосовує парадоксалізми, прийоми "сновидчості", Ж. Васильківська наснажує нарацію елементами балади. М.Орест розробляє поетику невиражальності, перевіряючи фізичне буття категоріями вічності і часу, сну і небуття, О. Зуєвський відкидає метафізику, запроваджує концепцію "інтегральної" поезії і не терпить вип'ячених у художньому світі елементів емоціоналізму, самозаглиблення, образних стереотипів. Усі вони призвичаюють читача до думки, що художній світ треба сприймати інакше, ніж повідомлення, бо головне в ньому не розуміння, а випромінювальна сила, і треба вміти знайти сигнали розгадуваного змісту, розшифрувати недомовлене, що стикається зі сферою "темних льохів" людської психіки.

І хоча зарубіжний український символізм був лише історичним відлунням символізму загальноєвропейського, його послідовники "можливо більше ніж поети інших напрямків, інтенсивно цікавилися власними психічними ідіо-синкразіями й розкривали у своїх віршах ті психічні нетрі людської душі, що були неприступні лабораторному спостереженню в науці...З цього погляду українська