LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Лірика української еміграції: еволюція стильових систем

символістична поезія, хоч у порівнянні з європейською дещо спізнилася, звучала свіжо і цікаво"18.

До найсуперечливіших і недостатньо висвітлених проблем емігрантської лірики належить поетика необароко (параграф "Необароко: катастрофізм як дискурс"), окремі аспекти якого досліджували Д.Чижевський, В.Держа-вин, Ю.Шерех, Є.Маланюк та ще дехто.

З погляду специфіки семіотичних передумов необароко, як і символізм, запроваджувало один і той же структурний принцип: дифузію речей та знаків. Здавалося б, між ними багато спільного, у першу чергу - концепція просторового часу, згідно з якою часоплин повертався назад, події в ньому ніби згущувалися у просторі - сприймалися читачем під кутом зору темпорального порядку. Ось чому тема Страшного Суду, наприклад, варіювала і в символістських текстах ("Рай" В.Барки), і в необарочних ("Молитва" Є.Маланюка). На часогенетичному горизонті історії такі твори відображували крайню точку (Абсолют), звідки й починалася зворотна дорога. Людина здійснює замкнутий рух у часі, він скерований від теперішнього до майбутнього і навпаки. Як показав В.Топоров, вчинкова дія проектується одразу на дві площини: майбутнє переживається у теперішньому і навпаки19. Суміщенню у сьогочасному різних часових планів відповідали мотиви скороминущості буття, передчасної смерті, захво-рюваності суспільства, ці теми згуста полюбляли на історичній Батьківщині послідовники системи і символістської, і необарочної. З іншого боку, відчуття часової різноплановості теперішнього спонукало до життя мотиви регенерації, вічної молодості, безсмертя. В українському материковому необароко, котре, як відомо, зазнало впливу української літератури ХVІІ-ХVІІІ ст., мотивів фізичного безсмертя майже нема. У "Гофмановій ночі" М.Бажана змальовано героя, який ще раз видирає у смерті "кипучу ніч з натхненням і вином", а в збірці "Круча" Т.Осьмачки звучать мотиви зцілення від смерті, вставання з гробу тощо. І лише лірика Є.Маланюка акцентує на безсмерті (будівничих незалежної України: Д.Галицького, І.Мазепи, П.Орлика, Т.Шевченка, С.Петлюри, В.Тютюнника).

Пригляньмось до переломних моментів історії в ліриці Є.Маланюка, коли вирішується доля державності, а загроза нависає і над рідною землею, і над Європою. Тут його тривожні передчуття катастрофізму переплітаються з декадентськими та есхатологічними настроями модернізму.

У період міжвоєння в Польщі, де згромадилася велика кількість емі-грантів, ідеї катастрофізму витали в повітрі. Очевидно, під впливом О. Шпен-глера і Х. Ортеги-і-Гассета, а також відчутних історіософських тенденцій у польській культурі. Духовно визрівала на еміграції й українська історіософська школа (Д. Донцов, Ю. Липа, Ю.Клен, М. Мухин, О.Ольжич, О. Теліга, О. Лятуринська, Н. Лівицька-Холодна, О.Стефанович, Л. Мосендз та ін). Усі вони, поети і публіцисти, за теперішніми подіями угадували майбутнє. Тому сучасні події осмислювали як провіщення, звідси безпреце-дентний ріст мотивів пророцтва ("Молитва", "О їх не триста" О.Стефа-новича), візіонерства ("Плачі Єремії" А.Гарасевича, "Прокляття" Ю.Липи).

Дедалі глибше конкретизується проблема "час-народ-історія". У її руслі, звісно, осмислюються мотиви війни і миру, епопейні за своєю природою, оперті, за психологічною аналогією, на досвід Шевченкових "Гайдамаків". Постаті і явища нової епохи потрапляють у змістовий контекст поеми, зокрема картини убивства Гонтою своїх дітей ("Уривок з поеми" Є.Мала-нюка). У Т.Шевченка Гонта прагнув втратити свою тілесну оболонку, відособитися від плоті і долучитися до вищої інстанції. Він розколюється на "я" і "не-я", і це "не-я" проектувалося на інший вимір, сприймалося у вигляді когось іншого (в ідеалі — самого Бога), і текст прочитувався як санкціо-нований з вищої інстанції, чужий. Щоб утотожнитися із самим собою, треба було звільнитися від випадкового, плотської чуттєвості і вивести своє "я" назовні, поза тіло ("Поцілував мертвих в очі, // Хрестить, накриває червоною китайкою..."; "Поцілував, перехрестив, покрив..."). Тому після дітовбивства Гонта й апелює до Бога.

На протиставленні "тіло—душа" будується й "Уривок з поеми" Є.Маланюка. Тільки яскраво виражені сегменти тілесності в ньому виступають не об'єктом зображення, а мовою опису нашої кривавої історії. Тут артикулююче "я" вбирає в себе історичну дійсність, "висмоктує" з неї інформацію про трагічні сторінки минулого, структурує її на сенсорних рівнях сприймання. Тіло в такому випадку нагадує складну системно-переробну машину, що іззовні одержує інформацію через канали візуальні, нюхові, артикуляційні, формоутворювальні й кінетичні, обробляє її і заганяє у підсвідомість. Поіменовані метаморфози у художньому світі Є.Маланюка отримують характер динамічного розчинення "я" в історії, мета якого — злитися з власною сутністю, ще раз пережити історичні катаклізми. Поезія дихає характерним для необароко поєднанням далеких понять: "історія" і "волевиявлення". Мотиви тотальних і гіпотетичних катастрофізмів (а вони навзаєм переплетені як з деконструктивізмом, так частково й із постмо-дернізмом, що добре показав Дерріда) зустрічаємо і в інших віршах Є.Маланюка ("Вітри історії", "Напис на книзі віршів", "Із "Полину", "Навіки розірвали руки", "Варязька балада", "Шевченко", "Невичерпальність", "Прозріння", "Київ", "Сага", "З "Полтави", "Над могилою Василя Тютюн-ника"). Кожен з них виписаний на опозиційній парі, на антитезі: "І оціниш, чого не вдалося збагнуть: Як у тезу вповзла антитеза". Про це ж свідчать також деякі назви збірок: "Стилет і стилос", "Земля й залізо", "Перстень і посох".

Привертає до себе увагу проблема дискурсу нації в необароко. Відомо, що художній світ має певну матеріальну протяжність, яку Г.Бгабга називає "націєпростором"20 і певну тривалість його станів та інтервалів між ними, тобто час—як властивість цього світу, а не суто лінгвістична категорія. Простір і час завжди конституюються у творі "набором" відповідних явищ і предметів. Найглобальнішими з них є війни, справжні епопейні катастрофи, а не їх пародійне міфологізування, як приміром, у "Війні жаб із мишами".

Є. Маланюк конструює у своїх творах замкнутий катастрофічний час і простір, заповнивши цей континуум глибоко пережитими трагічними і менш трагічними подіями та рефлексіями їх. Читач ні того, ні іншого може й не бачити, але має досить підстав, щоб усе реконструювати, щоправда, в одному випадку це не вимагатиме особливих зусиль (вірш "Карпати", де іконічна картина близька до побутових уявлень про час і простір), а в іншому на щось подібне спромогтися складно, особливо тоді, коли поет подає незвичну просторовочасову конструкцію (скажімо, у циклі "З варягів").

Простір і час необарочних авторів обмежені й замкнуті, у кожного, певна річ, усе те надиктовано власним ейдетизмом: у когось - то гори, ріки, озера, горизонти, небо і земля, за які не переміщуються елементи художнього світу. У Є. Маланюка йдеться про високі символи — знаки глобальної катастрофи, бо саме вони знаменують інтенсивність буття, а