LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Лірика української еміграції: еволюція стильових систем

безподієвість і безката-строфність на їхньому тлі урівнюються із застиглістю, інертністю. "Творчість є, перш за все, порив духа до звитяжства над "дійсністю", а значить— порив до несмертельності. Це свого роду, "динамічна готика". Є.Маланюк "був і лишився "поетом абстрактів—Простір, Доля, Історія, Космос, а надто часто Доба. Се епічно-трагічна Доба..."21. Протиставна (антитетична) доктрина необароко стверджує, що якщо існує емпіричний світ, засимволізований у знаках (напр., Українa, Мати, Степ у Є.Маланюка), то видається релевантним звўязок явищ і сутностей. Ось чому пізнавальний акт для поетів необароко субўєктивний за своєю природою, йде від індивіда, що знає вагу знакових цінностей, до фактичного буття. Художній світ необароко багатий на метаморфози, які мають динамічний характер розчинення "я" в історії і дихають апокаліпсисом. Це не значить, що не пише він про весну, вишні, зорі, кохання. Пише, але ці явища виступають не наскрізними, а ситуа-тивними деталями його художнього світу, "працюють" на символи.

Деякі поети розпросторюють час тижнями, місяцями, роками (наприклад, Т.Матвієнко). Є. Маланюк добивається цього ефекту героїчними і трагічними подіями, народженнями і смертями (людини, держави, культури), початком і завершенням процесу. Він же вглиблюється в хронотоп також своєрідними сигніфікатами — шляхом із "Варяг у Греки", Cтепом, Сходом і Європою, війнами, революціями, визвольними змаганнями, повстаннями, поразками.

Особливе місце в ліриці необароко займають такі засоби зображення, як форма, матеріал, субстанція у її різних станах (газ, рідина, в'язкі речовини, тверді тіла, їх усталеність і неусталеність, пластичність і крихкість, опірність і піддатливість щодо зовнішніх впливів, фактура, розмір, об'єм, вага або невагомість — все це моделює образ світу і надає йому чинного змісту)22. Є.Маланюк звертається до катастрофічних пейзажів ("Щербатий місяць...") з кількома планами одноманітного, безподієвого, безлюдного, некому-нікабельного часопростору ("цвинтар нічного міста", ніч "нерухомо тишею блищить", "морозна ніч"), але поступова заповненість їх формою, матерією і субстанцією уточнює суть цього континууму як трагічного хронотопу ("щербатий місяць, мов розбитий щит"; "в голові великий вогонь гуде"). Зміст субстанцій, фактура і форма в таких творах показують себе рівнорядними з динамікою, внутрішньою енергією естетичного об'єкта, що виокремлюють його з оточення і протиставляють іншим явищам.

У параграфі "Неореалізм: стратегія транзитивності" на випроб узято неореалістичну23 іпостась вигнанської поезії.

Про свою поему "Хам" А. Калиновський (Галан) пише: "Я свідомий того, що віршовий виклад дуже простий, теж мало образів, метафор та інших поетичних прикрас, але фактичний матеріал те все (по-моєму) виправдовує. Хам і хамська епоха триває і триватиме ще, мабуть, довго"24. Тобто неореалізм бачиться йому в несубўєктивному, неупередженому образі конкретики; зміст, на його думку, має заступити у людській свідомості дійсність, бо творчість не що інше, як "не-дійсне буття", наближене до умовності. Неореалізм не міг би проникнути у найвіддаленіші закутки життя, торкнутися його джерел і першопричин, якби не спирався на емпірику, живий емоційний контакт з людьми, подіями, предметами, які під його пером стають невичерпними за багатством свого життєвого змісту і дозволяють через своє зображення проводити важливі етико-естетичні принципи.

Природа вельми органічно входить у плоть та кров метареалістичної лірики, зокрема творів Я.Славутича ("Іду степами по стрункій дорозі...", "Розляглись поля широкі...", "Колос колосу співає...") та О.Тарнавського (вірші "Дозрівають жита. Соковите колосся...", "Жду весни", "Розцвітання" тощо). Природі їхня поезія завдячує своєю предметною обстановою, в якій у задушевному ключі розгортаються бентежні настрої. Найчастіше її явлено "дозрілими житами", "соковитим колоссям", "пошумом стебел і запахом хлібів"25. За ними приховуються фундаментальні сторони людського буття, вищий духовний сенс, і все підведено під дві ціннісні категорії - "хліб" і "любов". Кожен з таких творів чимось схожий на ідилію, але це радше стилізація під неї, на взір античних новел А. Франса, бо такі пейзажі не вписуються в раму ідилічного світосприймання. Зокрема, в Я.Славутича, "ідилії деформовані", інколи через втручання в них "колористичної симво-ліки" ("Під синім небом, над ясним колоссям...", де поєднання синього і жовтого кольорів має емблематичний характер), інколи – контрасту сюжету ("Тебе пригадуєм піснями..."), інколи - аналітичної іронії ("Синів чекають матері...") і т.д. Їх би назвати емоційними психограмами, на які наклав відбиток переворот у свідомості суспільства ХХ ст., адже конвенціоналізм, емпіріокритицизм, психоаналіз довели, що світ стосовно свого зображення є релятивним, дійсність не можна цілковито й тотожно пізнати, тим паче убгати у гносеологічний або художній образ.

Зўявився імпресіонізм з його якнайсубўєктивізованішими реаліями буття, який узяв собі за головний принцип філософію враження від життя і конструював це враження із буденних прикмет та рис, схоплених у згусткові миті, змішував їх і подавав у вигляді фрагментів. Так, у вірші Я.Славутича "Дощ" використано принцип "кольорового мімезису": спершу автор подає синій колір ("полився шумно синій дощ"), що асоціюється з одухотво-реністю, духовним станом матеріального, земного світу, потім жовтий ("На довгу скаргу жовтих площ"), що може тлумачитися як прикмета несвободи, примусу, і, нарешті, червоний ("Сонце!"), який традиційно символізує любов. Художній світ цього твору будується на градації: від дисгармонії, хаосу, безладу ("Нахмарило. Нахмурились дуби") до гармонії, від конкретного до загального, і вінцем цього пейзажу є гарячий, щільний червоний колір - знак рівноваги світу.

Поет через мову спромагається передати невимовне, зокрема відчуття кольору, на кшталт того, як художник на двомірній площині відтворює тривимірність предмета. Але ж ясно, що така художня мова не втрачає своєї прозорості, не затуманює змісту, стає "перехідною на реальність". Істотна риса цього зображення - культ форми.

Імпресіонізм Я.Славутича спирається і на чужий, і на власний досвід субўєктивізації мистецької візії ("Іду степами по стрункій дорозі...", "Коню мій буланий...", "На сінокосі", "Карасі", "Осінь"). Тут нема експресії мимо-вільних вражень і миттєвих станів предмета, "об'єктивних бачень" за правилами оптики. Тут є увічнення, утривалення: один із своїх віршів Я.Славутич починає з опису елемента північної природи ("Земля парує... На безмежжя голе Пролився дощ..."). Далі йде узагальнена картина природи південної: зеленіє ярина, все буйно цвіте, кільчиться зерно тощо. За цими рядками оживає відома з романтизму опозиція природи північної і південної: першій приписуються риси пригніченості, скутості, несвободи, монотонності (як писав І.Світличний: "Холод – державний, крутий, монарший"), а другій – прикмети вільності,