LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Лірика української еміграції: еволюція стильових систем

динаміки, палахтливої життєдайності, гордості за своє місце на землі. У цієї опозиції є два джерела: одне - різниця між (північною) Росією і (південною) Україною (на цей мотив нашаровано геополітичну вісь "Схід – Захід", "Європа–Азія"), друге–просвітительські тлумачення природи і клімату як чинника менталітету. Особливої гостроти набирає протиставлення "Україна – Росія" в силу багатовікової загарбницької політики Московської держави. Тому легко зрозуміти, що "північ" з її хуртовинами і морозами часто асоціюється з негативом, а "південь" – з позитивом (образи Петербурга у П.Куліша, Т.Шевченка або Мар'їної гори у Ю.Клена, Соловків, Колими у Л.Полтави, південного степу у В.Винниченка, Є.Маланюка).

На фоні романтичного письма згаданий вірш Я.Славутича не відзна-чається ні символічною умовністю, ні реалістичним пейзажем, - є правдо-подібним зображенням речей у природі. Хоча говорити про якусь його додаткову семантику нема підстав, незважаючи на те, що твір позірно нібито й відсилає читача до романтичної поетики, насправді ж пропонує йому ме-татекст - третє "інше" між романтизмом та реалізмом. Але чим далі, тим переконливіше Я.Славутич втілює свої візії у рамі неореалістичної системи. Твори його частіше вибудовуються на спостережливості, на значущості деталі, – власне, на тій умові, що гарантує "неореалістові" художність. Міме-тичну правду таких віршів втілено у низці наративних жанрових форм (лірич-ний портрет, вірш-нарис, пейзаж, вірші оповідної та плантативної тематики)

Незаперечно, "неореалістичне" локалізує себе в основному на первісному, лінгвістичному рівні, дотримуючи звичних законів "мовного будівництва", тому критерії відбору мовного матеріалу тут мало важать. Часом буває важко провести чітку межу між мистецтвом і дійсністю. Щоб пізнавальна функція не ввела в оману читача (представника іншої країни, іншого покоління, іншої епохи), особливо із середовища, що не збігається із зображуваним, виникає потреба у позатекстових знаннях подій, явищ, реалій. Щоб розгадати подеякі образи, читачеві потрібна підказка; "неореалісти вкраплюють її у текст у вигляді історико-літературних коментарів, додаткових відомостей про автора, середовище, смаки, правила поведінки, етикет тощо (елементи біографії, екскурси у психологію, "внутрішні" переживання у циклах Я.Славутича "Перше кохання" й "Жага").

Важлива проблема традиційного (класичного) реалізму - звўязок стилю із світовідчуванням автора і його установками на систему "точки зору" і "літературної персони" ("персонажа").

Досвід українського неореалізму за кордоном підказує, що не всі персонажі присутні в творі однаково. Одні з них мають статус об'єктів текстуального світу. Це, так би мовити, "персонажі-об'єкти" (Олег, Ярослав-на, воєвода Дмитро, Прудивус, Паливода, Вернигора, Самійло Кішка та інші герої Я. Славутича). Деякі з них виступають "персонажами-зображеннями" (напр., головна особа у вірші "Сковорода" Я.Славутича). А декотрі лише згадуються, але їх не виведено в тексті: це – "відсутні персонажі" (Св. Микола з вірша "Свято-Микола" В.Вовк). Їх треба відрізняти від згадок про персонажів, бо вони (персонажі) за сукупністю передумов даного художнього світу не можуть в ньому з'явитися. "Відсутніх" же твір, у згоді зі своїми "правилами гри", не вилучає з художнього світу, а навпаки, віртуально залучає в нього, тому їх відсутність завжди помітна і через те значуща.

Трапляється, що маємо саме зображення, а зображеного об'єкта у текст не введено ("Дівчині без країни" Б. Рубчака), або ж відсутній у творі не тільки персонаж-об'єкт, а й персонаж-зображення, хоча відсутність останнього – ва-жливий компонент художньої структури ("Дівчина без імені" Я.Славутича ").

У поемі С. Гординського "Сім літ" згадано Т.Шевченка, на нього весь час чекають, але "зображення" вловлює його лише побіжно. Тут відсутність згадуваної особи - значущий компонент художньої структури26. Ліпше зўясувати її допомагає контекст. С.Гординський систематизує всіх персонажів твору за принципом відчуження і віддалення від рідної землі. Найменше відчуження у дівчат, жінок і чоловіків, які на ній працюють, більше відчужені від неї "синьожупанники", їх звўязок з рідним краєм перерваний, а контакти непостійні, ще дужче відчужений Махно, що повстає "на брата". Якщо ввести у цю систему й Шевченка, то він, безперечно, мав би належати до найменш відчужених, але російська влада силоміць відторгнула його від рідної землі. Тому сюжетна відсутність Шевченка – символ спотвореного світопорядку і безсилої в ньому людини (вельми сучасна художня модель, за якою структурується й знаменита драма С.Беккета "Чекаючи на Годо").

Особлива вага лягає на функцію двійників у неореалізмі в поезії українського зарубіжжя. Здебільшого це персонажі-зображення, що виконані за всіма умовами ліричного портретування. Вони певною мірою еквівалентні один одному і можуть безперешкодно мінятися місцями, підвищувати художню інформативність - і про себе, і про художній світ. Але бувають серед них також винятки. Скажімо, роздвоєння людини змальовано у вірші С. Гординського "Розмова з уявним двійником". Її можна сприйняти за алегоричне розчленування та аналіз внутрішнього світу індивіда, розколотого на "віру", чуттєве начало, "зневіру" і начало логічне. Боротьба між ними - то боротьба за абсолютне верховенство котрогось із них. Серединне місце займає там поет. Звичайно ж, не перемагає ніхто: всі страждання перебирає на себе поет - суддя над алегоричними образами "віри" та "інтелекту". Алегоризм уживається в неореалізмі, бо дозволяє мовно діставати будь-які явища. А проте він не виконує однієї серйозної вимоги системи - не сприяє тотожності художнього світу самому собі, тому що переводить предмет у знак. Тому функція алегорії править за бумеранг: повертає знакові пред-метність. Звідси двійники С. Гординського при своїй "неореальності" живіші, "реальніші", ніж у класичній алегорії, хоча й не дотягують до синтезу.

І все ж для метареалістів знаковість фактичного тяжіє до обўєктивного характеру, пошуку взаємин між явищами і їх визначниками, що його диктує соціум. Тим-то метареалізм сприймає життя як сполучну єдність і прагне змалювати її за принципом синтаксичної звўязності тексту27. Кожна його складова актуалізує свій системний зміст, не заступаючи собою чогось більшого і важливішого. Це стосується й персонажів. Зв'язність персонажів-зображень у метареалізмі на предметному рівні часто-густо (крім того, що опоетизовуються лицарські чесноти) досягається ще й часовою і просторовою неперервністю світу, що є, по суті, естетичною реконструкцією архаїчної епічної спільноти "віку героїв" (цикл "Запорожці" Я.Славутича). Буває, що їх об'єднує дуже інтенсивне переживання розладу між індивідом та суспільством (цикл "Золота орда" Я.Славутича). На рівні лінгвістичному зв'язність персонажів підтримує насамперед певна форма нарації (розповідь від імені прихованого за текстом автора-оповідача, з його схильністю до коментарів подій, міфологічна топіка, сонетна форма тощо).