LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Ліричне начало в російській прозі кінця XIX століття (на матеріалі малих епічних жанрів)

вносить в оповідь емоційну напругу.

Важливим джерелом ліричного плану оповідання "Червона квітка" є портрет гаршинського героя: "Он был страшен ... Воспалённые, широко раскрытые глаза (он не спал десять суток) горели неподвижным горячим блеском; нервная судорога подёргивала край нижней губы; спутанные волосы падали гривой на лоб..." Авторське ставлення до героя, відображене в описі його зовнішності, роз'яснюється у діалозі хворого з лікарем, що викриває протилежність їх світоглядних позицій. Ліризм звучить як у пафосі промов героя, з яким він доводить необхідність знищення зла, так і в авторській іронії стосовно лікаря, холодність і безсторонність якого різко контрастують із збудженістю хворого.

Однією з форм вираження суб'єктивно-ліричного начала в оповіданні "Червона квітка" є невласне-пряма мова – своєрідна цитата, але прихована, "без лапок": оповідач тут – суб'єкт мови, герой – суб'єкт свідомості. Завдяки тому, що у В.Гаршина непряма мова поступово, непомітно переходить, перетікає у невласне-пряму, роз'єднані як суб'єкти мовлення герой та автор-оповідач об'єднуються і сприймаються читачами як носії єдиної свідомості. Ліризм гаршинського оповідання, що виникає при цьому, виражає емоційний стан героя, але оскільки він передається не прямою, а невласне-прямою мовою, то переноситься і на автора-оповідача, який не тільки описує, але й поділяє переживання героя, співчуває йому. Так в оповіданні В.Гаршина відбувається поєднання начебто різних якостей – об'єктивності та ліризму. Внаслідок цього, об'єктивність, що пов'язана з епічною описовістю, безпристрасністю і ліризм, що виражає стихію суб'єктивності, емоційності, зливаються в просякнутій ліризмом (ліризованій) об'єктивності.

Суб'єктивно-ліричний характер оповіді в основній частині оповідання "Червона квітка" різко контрастує з підкреслено об'єктивною манерою оповіді у фіналі твору, який вносить у зміст оповідання іронічне начало: ідеальність свідомості гаршинського героя, що не знаходить грунту в реальності, спричинює спочатку його божевілля, а потім і його загибель. Однак фінал оповідання не знищує героїко-романтичного пафосу твору – крізь його символи просвічується велика кількість смислів. Більш того, не дивлячись на те, що "Червона квітка" закінчується смертю героя, проблеми, поставлені у творі, залишаються до кінця не вирішеними, звернутими у майбутнє, до читача, – тому характер фіналу, його відкритість відіграє важливу роль у створенні ліричного плану твору. Подібну форму відкритого фіналу В.Гаршин використовує в оповіданні "Ніч", яке також завершується смертю героя, але на відміну від "Червоної квітки" ефект відкритості досягається тут, головним чином, завдяки раптовому, не очікуваному читачем розв'язанню конфлікту (за принципом раптовості).

Контуром сюжету "Ночі" є розповідь про духовну еволюцію або прозріння героя, який переосмислює все своє життя. Сюжетно-дійовий, конкретно-побутовий план тут максимально звужено. Він весь час переривається планом свідомості героя, який постійно рефлексує. При цьому ліризм головним чином зосереджується у внутрішніх монологах Олексія Петровича, інтонаційна будова і ритм яких здебільшого визначаються експресивністю розмовних синтаксичних форм, однак автор-оповідач постійно коментує роздуми героя, уточнює характер його рефлексії. Мова автора-оповідача мовби продовжує роздуми героя, зберігаючи той же напружений ритм, ту ж бентежну інтонацію. Почасти, у внутрішніх монологах Олексія Петровича, поданих у формі невласне-прямої мови, автор-оповідач зливає свій голос з голосом героя.

Хоча формально вся оповідь поділяється на шість розділів, до яких прилягає композиційно відокремлений фінал, по суті, оповідання будується на протиставленні двох частин, які містять в собі, відповідно, 1-3, та 4-6 розділи, об'єднані спільним настроєм. В першій частині домінує ліричний мотив ненависті, найбільш сильно виражений у передсмертному листі Олексія Петровича зі страхітливими прокляттями на адресу всього людства (3 розділ); у другій частині злоба та ненависть в душі героя змінюються захопленням, яке було народжене відкриттям "справжнього життя". Протиставлення цих двох настроїв і створює ліричний план твору.

Не менш важливу роль в утворенні ліричного плану твору має пейзаж, який сприяє розкриттю лірико-філософської та психологічної теми гаршинського оповідання. Особливо характерним є ліричний опис у кінці третього розділу: "... он встал, подошёл к окну и отпер форточку. Дымящаяся морозная струя пахнула на него. Снег перестал идти, небо было чисто; на другой стороне улицы ослепительно белый сад, окутанный инеем, сверкал под лунным светом. Несколько звёзд смотрело из далёкого чистого неба, одна из них была ярче всех и горела красноватым сиянием ... "Арктур, – прошептал Алексей Петрович. – Сколько лет я не видал этого Арктура? Ещё в гимназии, когда учился ..." Ему не хотелось отвести глаз от звезды..." В цьому описі, який уособлює чистоту природи, не тільки звучить авторський протест проти бруду суспільних відносин, але й виражається гаршинський ідеал "спільної людям правди". Узагальнений лірико-символічний пейзажний образ створюється тут завдяки використанню експресивної домінанти, яка утворюється в результаті нагнітання в межах невеликого за обсягом тексту слів, що належать до одного синонімічного ряду і передають близькі за змістом відтінки (сніг, білий сад, іній, місячне світло, чисте небо і т.п.). Ряд асоціативно близьких, синонімічних образів замикається лірично забарвленим образом-символом, що узагальнює їх: зірка Арктур, що вразила Олексія Петровича, в його свідомості, як і передзвін, асоціюється зі світом дитинства, який у В.Гаршина набуває ідилічного змісту, – згадуючи своє дитинство, герой знову повертає втрачену раніше віру в себе, віру в необхідність жити.

Фінал оповідання, відповідно до романтичної іронії, яку він містить, усвідомлюється як ствердження неможливості втілення мрії, ідеалу в дійсність. Об'єктивна манера оповіді у фіналі твору, яка різко контрастує з суб'єктивною оповіддю в попередніх частинах оповідання, увиразнює неспроможність героя активною дією протистояти "вульгарності" реальної дійсності. Дійсність з її злом, несправедливістю та неправдою для В.Гаршина є нестерпною, і шлях примирення з нею, шлях конформізму – неможливий. Однак зло для В.Гаршина – багатозначне і не зв'язане тільки з соціальною несправедливістю. Тому й заперечення зла має певною мірою абстрактний характер. З огляду на моральність, для нього неприйнятним є будь-яке насильство: В.Гаршина завжди приваблювали краса людського подвигу, краса моральної самопожертви. Тому подвиг "боротьби зі злом" у В.Гаршина завжди стає лише актом особистого вибору окремої людини, її перемогою над собою – в суспільстві ж нічого не змінюється.

В третьому