LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Ліричний суб'єкт поезії ХХ століття: форми конституювання та репрезентації

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА




На правах рукопису



ЗАГРЕБЕЛЬНА Наталія Костянтинівна



УДК 82.09 (043.3)






ЛІРИЧНИЙ СУБ'ЄКТ ПОЕЗІЇ ХХ СТОЛІТТЯ:

ФОРМИ КОНСТИТУЮВАННЯ ТА РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ





Спеціальність 10.01.06 – теорія літератури









Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук






Київ – 2008


Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі теорії літератури та компаративістики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка



Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

Астаф'єв Олександр Григорович,

Інститут філології Київського національного

університету імені Тараса Шевченка,

професор кафедри теорії літератури

та компаративістики


Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, доцент

Просалова Віра Андріївна,

Донецький національний університет,

професор кафедри історії української літератури


кандидат філологічних наук

Бросаліна Олена Геннадіївна,

Академія мистецтв України (м. Київ),

молодший науковий співробітник

організаційно-методичного відділу





Захист відбудеться 17.01.2008 р. о 13-30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, м.Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14.


З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці ім. М.О.Мак-симовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, Київ, вул. Володимирська, 58


Автореферат розіслано 15.12.2007 р.


Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.О.Ткаченко





ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ


Проблема ліричного суб'єкта тісно пов'язана з питаннями свідомості й самосвідомості автора, адже йдеться про співвіднесеність творчої діяльності з її індивідуальним або колективним агентом. Оскільки це визначає специфіку твору, то здебільшого вчені пишуть про реляцію „автор – текст", чи не найдискусійнішу в літературознавстві.

Найчастіше поняття автора ототожнюють з інтенцією − задумом, наміром і відповідальністю творця за зміст художнього твору. Традиція експлікації йде від античності. Платонівська модель має такі складові: автор (суб'єкт) і перетворюваний матеріал (опозиція матерії й форми), а творення сприймається як оформлення (космізація) хаосу. В добу християнства інтенція асоціюється з Божим осяянням, авторитетом1, а письменник − лише посередник між Логосом і людьми, він отримує натхнення і знання зверху, через „світодаяння". Ключовою семантичною фігурою автор стає в добу модерну, де в центрі наукових пошуків − реконструкція художнього задуму, біографічного, особистісно-психологічного й соціокультурного досвіду митця, культурно-історичних умов, де постав текст, прикмет первинної дійсності. Серед прибічників теорії інтенції – Ф.Шлейєрмахер, Я.Славінський, В.Виноградов, Б.Корман, з українських теоретиків – Д.Чижевський, О.Білецький, В.Іванисенко, В.Смілянська, Т.Волкова, М.Ткачук та інші.

Протилежна тенденція − вчення про intentional fallacy, тобто „інтенціональну ілюзію (помилку)" (В.Вімсетт і М.Бердслі). До прихильників цієї концепції належать російські формалісти, представники англо-американської школи "нової критики" та французькі структуралісти. Вони є прибічниками не літературної експлікації (у тексті слід шукати те, що хотів сказати автор), а літературної інтерпретації (текст говорить сам) і вважають, що використовувати поняття "інтенція" – марно і навіть шкідливо. Звідси неповага до особи автора: 1) він символізує гуманізм та індивідуалізм, які треба витіснити із літературознавства; 2) критика автора спричиняє критику всіх інших антиконцептів теорії літератури, тому літературність є обернено пропорційною до інтенції; 3) усунути автора означає забезпечити незалежність літературознавства від історії і психології (стаття Р.Барта "Смерть автора", 1968, лекція М.Фуко "Що таке автор?", 1969 та ін.). Письмо, текст, скриптор, з такого погляду, можуть бути рівнозначними замінниками автора, бо він не „особистість" – це граматично-лінгвістичний суб'єкт, який не передує актові висловлювання, а твориться разом з ним, тут і зараз. Отже, письмо не може „зображати" щось таке, що існувало до акту творення. Воно так само нізвідки не береться; позбавлений джерел текст постає „витканим із цитат", звідси ж виводиться і поняття інтертекстуальності. Місцем утворення єдності та зв'язності тексту є читач, більш особистісний, ніж автор. Ці ідеї обґрунтовують Р.Барт, Н.Фрай, Г.Г.Гадамер, П.Рікер, Ю.Крістева, Ц.Тодоров, У.Еко, М.Гловінський, з українських учених − О.Потебня, І.Фізер, Г.Грабович, С.Павличко, В.Агеєва та інші.

Поборники обох тенденцій схильні до радикалізму. Під час полеміки Р.Барта з Р.Пікаром він звівся до двох крайніх тез: 1) у тексті треба шукати те, що хотів сказати сам автор, його „ясний і усвідомлений намір" – це, за виразом Р.Пікара, єдиний критерій правомірності тлумачення; 2) текст промовляє незалежно від намірів автора, жодного критерію правомірності тлумачення не існує2. Однак варіант інтерпретації суб'єктної структури поезії ХХ ст. найвдалішим буде тоді, коли вдасться осмислити її як континуальну тривалість, зважити на дискретність і діалектику етапів її створення: адже на кожному із них існували свої системи цінностей, свої ієрархії текстів. Ю.Лотман пише: „Нащадки отримують від кожного етапу літератури не лише певну суму текстів, але й створену нею ж таки про себе легенду і певну кількість апокрифічних – знехтуваних і відкинутих у забуття − творів"3. Аби уникнути пастки об'єктивізму/суб'єктивізму чи детермінізму/релятивізму і показати, що інтенція є справді критерієм тлумачення тексту і не тотожна „ясному й усвідомленому" намірові автора, доречно запропонувати нову редакцію наведеної альтернативи: у тексті можна шукатите, що він каже 1) стосовно свого первісного контексту (мовного, історичного, культурного) і 2) щодо контексту читача4.

Розмаїття наукових концептів суб'єктної сфери потребує істотного доповнення: їх багато – і все ж