LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Ліричний суб'єкт поезії ХХ століття: форми конституювання та репрезентації

до його життєвих обставин умовні, хоча в паратекстових компонентах (заголовок, дата, коментар і т.п.) безпосередніші. Реального читача, попри автороцентричну нівеляцію, визнано необхідною умовою функціонування ліричного твору. Імпліцитний автор є джерелом інтенції, носіями якої стають реальний та експліцитний (кожен у своєму світі). Інстанція імпліцитного читача, складена з передбачуваного адресата й ідеального реципієнта (В.Шмід), розглянута в поезії футуристів, де ці модуси водночас протилежні й комплементарні.

Фокалізація розкрита не лише в імпліцитному втіленні (оповідній та описовій ліриці притаманна просторова точка зору5, а в медитативній вона суттєво ускладнена психологічною), але й в експліцитному: „Взгляни на деревянный дом" (Й.Бродський), „Брате, намацай отам на стіні вимикач" (Ю.Андрухович). Експліцитний автор (якщо він не в паратексті) ототожнюється із ліричним суб'єктом. Відповідного одержувача інформації коректніше називати адресатом: читання постає окремим способом передбачуваної рецепції (пор. в А.Ахматової: „Я буду бредить, а ты не слушай"), але може бути й заняттям ліричного суб'єкта („Читаючи поета" М.Зерова). Властивості експліцитного адресата визначають характер діалогічної взаємодії: вона може подаватися не лише як дійсна, але й фіктивна, а також автокомунікація.

„Персонаж", з погляду наратології, відмінний від „героя рольової лірики" (Б.Корман) і, як оповідна інстанція, стосується будь-якого ліричного суб'єкта, бо той причетний до зображеного світу. Від останнього відокремлено рівень „цитованого світу" (В.Шмід), переосмислений щодо лірики як інтертекстуальність. Хоча ліричний суб'єкт прямо не належить до компетенції наратології, її контекст є теоретичним підґрунтям структури: ліричний суб'єкт базується на інстанціях експліцитного автора й персонажа, а відношення до імпліцитного і реального автора потребує окремого визначення.

У підрозділі 1.2. „Концепти транстекстової комунікації" розкрито інший тип спілкування автора й читача: через текст і завдяки йому. Відправник та отримувач художньої інформації можуть вступати в діалог чи перебувати у полі автокомунікації. Це, всупереч автороцентризму, робить комунікантів рівноправними і співмірними. Виходячи з ідей М.Бахтіна, „автор" і „герой" інтерпретовані як взаємодоповнюючі точки зору, або ж функції моделювання ліричного суб'єкта. Теза про „нерозривність-незлиття" поширена також на читача: він співміряє зміст своєї свідомості з чужим текстом.

Еволюція ролі реципієнта в ліриці окреслена через тези О.Веселовського, О.Фрейденберг, Д.Лихачова: у фольклорі автор і слухач структурно поєднані через виконавця, а тематично – через абстрагованість і загальнозначущість змісту. Щодо авторської поезії визначено такі ознаки рецепції: „вихід" із власного життя у часопростір тексту (особливо під час промовляння напам'ять), конкретизація медитації через власний досвід і підпорядкування чужого слова своїм інтересам, сприймання фіктивного ліричного суб'єкта як невигаданого та навпаки, що змінює і план змісту, і план вираження. Подібні трансформації супроводжують рецепцію лірики, а позірне руйнування авторського задуму насправді допомагає читачеві його актуалізувати. Звідси крок до усвідомлення кризи автороцентризму, зафіксованої в концепції „смерті автора" (Р.Барт). Це явище, зважаючи на ширший теоретичний контекст (М.Мамардашвілі, О.Левідов, С.Золян) та реального читача, інтерпретовано як цілком адекватне для лірики.

Розкриття транстекстової комунікації сприяє формулюванню суб'єктної типології, що враховує не лише автора, але й перспективи рецепції. Відсутність граматичної вираженості у формах 1-ї особи властива неперсоніфікованому ліричному суб'єкту, а персоніфікованого диференційовано на абстрагований і конкретизований типи. Оскільки прикмети втіленого носія інтенції переважно відповідають біографічній постаті автора, окремим різновидом є фіктивний суб'єкт, що через пафос заперечення стає дистанційованим.

Термін „ліричний суб'єкт", в силу його нейтральності та узагальненості, визначено як такий, що має категоріальний статус (підрозділ 1.3. „Багатофігурність суб'єктної сфери"). Відмова від „ліричного героя" має такі причини. Конкретність поняття обмежує його застосовність, це визнавали іще Л.Гінзбург та Ю.Тинянов. Крім того, відбуваються зміни в загальній літературознавчій парадигмі („герой" поступився місцем „персонажеві"), а ефект єдності творів одного поета може зумовлюватися не лише відтворенням обставин його життя, але й індивідуальним стилем (по-різному, напр., у М.Зерова та В.Висоцького).

Термін В.Виноградова „образ автора" не враховує нюансів лірики, де переважає названий суб'єкт мовлення. Це розпорошує поняття: можливе і дослідження „образу автора" без уваги до родової специфіки, й уподібнення до ліричного героя. Але є інша сторона цього явища – експлікація відношення письменника до його конкретних творів через структуру „я-автор". Її, як засіб компенсації авторської активності за переваги фіктивного мовця, проаналізовано на прикладі текстів В.Висоцького.

Переважно ліричний суб'єкт має загальнолюдські властивості (сюди ж залучено „олюднення" предметів, явищ і т.п.), але іноді постає власне поетом. Тому, враховуючи специфіку змісту й рецепції, обґрунтовано виокремлення „поета" як окремого специфічного модусу конкретизованого ліричного суб'єкта. Він властивий автотематичним текстам, а також тим, де наявна відповідна „професійна" точка зору: у М.Цвєтаєвої вона зумовлює і загальну концепцію світу („Построен на созвучьях / мир"), і приватні стосунки („Буду ждать тебя / <...> / Терпеливо, как рифмы ждут").

Протиставлення автопсихологічної та рольової лірики визнано незадовільним, бо в першому випадку „схоплено" подібність внутрішнього світу, а в другому – розбіжність соціокультурних ознак ліричного суб'єкта й біографічного автора, які подекуди перегукуються. Так, в одного поета можуть бути тексти, де певний персонаж є суб'єктом викладу чи об'єктом порівняння („Одиссей Телемаку" та „Я как Улисс" Й.Бродського), або тексти-двійники, відмінні в суб'єктному плані („В царстві прообразів" і „Данте" М.Зерова). Тому обрано інший критерій розрізнення: психологічну точку зору (Б.Успенський).

За окремий спосіб об'єктивації авторського начала може слугувати структура „автор-персонаж": персонаж („він") має прізвище автора: „Антонич був хрущем". Серед причин її появи відзначено неміметичність зображуваного, „ненадійність" мовця та іронічне самовідсторонення.

В другому розділі „Репрезентаційний аспект конституювання ліричного суб'єкта" розглянуто категорію репрезентації з такими складовими: внутрішній світ, соціальну визначеність і тілесне