LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Ліричний суб'єкт поезії ХХ століття: форми конституювання та репрезентації

суб'єкта доповнюється іншим: „Я был только тем, чего / ты касалась ладонью" (Й.Бродський). Уявне колективне тіло втягує не лише тих, хто власне його „складає" („Пісня змагунів" Б.І.Антонича), а й захопленого спостерігача (його ж „Ситківка").

В моделі „я і тіло", натомість, складові відокремлені через зовнішню психологічну точку зору. Тіло постає як проблема: принципова („Дано мне тело, что мне делать с ним?" О.Мандельштама) або ж соціально зумовлена („Горде тіло моє нецензурне, / Що мені з тобою робити?" у В.Стуса). Засаднича розмежованість зумовлює звернення до дзеркала (явно – „Перед зеркалом" В.Ходасевича, підтекстово – „Серпень" Є.Маланюка) та візуальних зображень („Слайд на палубі. Передчуття" О.Забужко), що сприймаються як субститути дійсного тіла і підштовхують до пошуку кореляції зі внутрішнім світом (підлаштування його під видимість чи навпаки). Дистанційований суб'єкт гранично озовнішнений, він має тіло без душі, напр., у Саші Чорного: „Где событья нашей жизни, / Кроме насморка и блох?", і бачить себе ззовні очима „автора"-фокалізатора.

Модус „поет" відзначений тілом перетвореним („тіло без органів", за Ж.Дельозом та Ф.Гваттарі) і налаштованим на породження субстанції вірша. Найчастіше це фіксує метафора письма кров'ю, реалізована у М.Цвєтаєвої: „Вскрыла жилы – <...> / Невосстановимо хлещет стих". Інший аспект – визрівання вірша в тілі поета, аналогічно до явищ природи („І знову вірш набухає в мені виногронами слів, / і я – його оболонка" в О.Забужко) чи переживання вагітності („Чуття вагітності – жіноче..." В.Стуса), що надає тілу поета міфологічних космогонічних потенцій. Профанний полюс маркований „недоперетворенням": у Саші Чорного окреслені метафори спростовано через буквалізацію: „Я похож на родильницу, / Я готов скрежетать", „Попишу животом, и ноздрёй, и ногами, и пятками".

У третьому розділі „Текстуальний аспект конституювання ліричного суб'єкта" обґрунтовано значущість текстуальності, а також розкрито функції паратексту, інтертексту й мови щодо розуміння ліричного суб'єкта.

У підрозділі 3.1. „Текстуальне начало в ліриці" самостійне значення текстуальності зумовлене розумінням тексту як іконічного знака й часо-простору перетворення (Г.Г.Гадамер). Транстекстова комунікація актуалізує момент перетворення, через що іконічність долає суто структурний план. Зокрема, сам візуальний обрис може сприяти ідентифікації ліричного суб'єкта: „східці" у В.Маяковського відповідають авторепрезентації: "„я" слишком мало для меня". Істотним є розуміння тексту як події (М.Бахтін), відкритої до транстекстової комунікації. В такому разі він вважається замкненим, якщо – з будь-яких причин – байдужий для читача. В інших випадках виникає ситуативна референція: співмірність даного у тексті з потребами реципієнта, звичайно недоступна для автора й окрема для кожного акту читання. При цьому питання про правдоподібність не постає, відповідність стосується явищ абсолютно різних, але важливих для реципієнта. Отже, текстуальність не заперечує зв'язку із позатекстовою дійсністю, та й він не самоочевидний, а такий, що потребує додаткової активності. Імператив М.Бахтіна „мистецтво й життя <...> мають стати у мені єдиним, в єдності моєї відповідальності"6 стосується автора й читача.

Активізація текстуального начала надає ліричному суб'єкту підкресленої умовності, віддаляючи його від біографічного автора, й актуалізує структуру „автор-персонаж". Це тяжіє до експериментального методу пізнання, що розглянуто через мотив „смерті автора" на прикладі поезій Льва Лосєва. Заперечення авторського всезнання і всевладдя, а також механічної самототожності („я есть, но в то же время нет") розвінчує ілюзію повноти художнього світу і засвідчує принципово обмежену компетенцію суб'єкта. У таких випадках стосунок до позатекстового світу не тотожний відображенню: конвенційність спростовується, а „штучне" допомагає досягти справжнього: „текст є чимось, через що ми читаємо щось інше"7 (М.Мамардашвілі).

У підрозділі 3.2. „Паратекстові зв'язки"розглянуто способи компенсації непевного ліричного суб'єкта через заголовок, підзаголовок, коментар, інтекст, датування тощо. Це спонукає залучити тексти „доавторської" доби. Так, у книзі віршів І.Величковського „Млеко <...>" ліричний суб'єкт абстрагований, неперсоніфікований чи фіктивний. Але в передмовах до збірки й коментарях його компенсує експліцитний автор, що має дві іпостасі: етикетну, марковану топосом скромності, й естетично свідому, переконану у вартості твору. Другу відтіняє інтекст: ім'я та прізвище автора вплетені подібно до сакральних, актуалізується семантика „величі". Автор-персонаж тут існує, так би мовити, в іншому вимірі: всередині тексту, але не в зображеному світі. Через такі доповнення редукований ліричний суб'єкт, що відповідає узагальненому образу християнина, наближається до автора в його конкретних життєвих та, здебільшого, естетичних інтересах.

Подібність цієї конфігурації спостерігається у текстах М.Зерова, де непевний ліричний суб'єкт здобуває компенсацію через взаємодію комунікативних рівнів. У поезії „Nature-morte" він на межі зображеного світу, але здатний „відповісти" епіграфу („Kennst du das Land?" – „Я знаю край"). Додавання підзаголовків, що вказують на джерело (напр., „З Ередіа"), з одного боку, подвоюють фіктивність ліричного суб'єкта, підкреслюючи його вторинність, але з іншого – не лише уточнюють джерело інтенції, а й фіксують коло інтересів біографічного автора. Кругозір останнього закріплений і в наданих до окремих поезій автокоментарях, що конкретизують референції до невизначених предметів.

Ігрове ставлення до паратексту відчутне в поезії Ю.Андруховича „Екзотична рослина – пастернак", де за такою назвою йде розповідь про пришестя волхвів до новонародженого Христа і дата „1947". Розгадка в тому, що це переклад поезії Б.Пастернака „Рождественская звезда" (з циклу „Стихотворения Юрия Живаго"), а Ю.Андруховичу належать лише паратекстові компоненти. Автор-персонаж тут – похідна інтертекстуальності, але в ігровому заголовку автор претексту (оригіналу) стає персонажем метафори. Ліричні суб'єкти в обох випадках неперсоніфіковані, а відмінність між ними чіткішає через зіставлення індивідуальних стилів поетів: так, вагомий у Б.Пастернака мотив пишності („великолепия") Ю.Андрухович замінює на незрадний для нього мотив гри.

Циклу Б.Пастернака „Стихотворения Юрия Живаго" властивий особливий різновид внутрішнього суб'єктного синкретизму. Відносини ліричного суб'єкта з автором неоднакові у зібранні окремих поезій та в контексті роману. В першому випадку підзаголовок „1946-1953" фіксує час написання їх