LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Ліричний суб'єкт поезії ХХ століття: форми конституювання та репрезентації

Б.Пастернаком та виводить за хронологічні межі подій роману. В другому, через співвідношення зі змістом роману, актуалізується заголовок циклу, що надає суб'єктній сфері фіктивності. Так утворюється конфігурація, де поєднані реальний автор, персонаж роману та ліричний суб'єкт, „завислий" між двома першими.

У підрозділі 3.3. „Інтертекстуальний вимір" у центрі уваги імпліцитне виявлення внутрішнього суб'єктного синкретизму. Першомовець, стаючи фіктивним ліричним суб'єктом, потрапляє в залежність від авторського надлишку бачення, насамперед літературної компетенції. Так, у поезії Л.Талалая „Надія Лесі Українки" йдеться про задум „Contra spem spero", але тут же є алюзія на „Досвітні вогні", написані поетесою двома роками пізніше. Структура „автор-персонаж" відкрита до інтертекстуальності: автор одного тексту стає персонажем іншого. Він причетний до свого твору по-різному: „Тютчев пишет без помарки: / Оратор римский говорил...", але „Лермонтов один выходит на дорогу" (Г.Іванов). Утім частіше буває, що автопсихологічний ліричний суб'єкт, співвідносний з автором, визначає себе через інтертекст. Так у поезіях Юрія Клена ліричний суб'єкт надає цінності своєму оточенню, роблячи його залежним від світу культури („Брожу провулками тісними, / Що, певно, юний Гете ними / Колись закоханий блукав"), але сам має перевагу над останнім через літературну компетенцію.

Інтимізоване сприйняття інтертексту послаблює позиції першомовця та його світу: "„Бедные люди" – пример тавтологии. / Кем это сказано? Кажется, мной", – пише Г.Іванов, цитуючи в першому рядку афоризм Г.Ландау, що вже містить назву повісті Ф.Достоєвського. Через включення інтимізованої цитати до іншого контексту видозмінюється план змісту, навіть за дослівної точності плану вираження, а ліричний суб'єкт, попри чуже слово, не може бути фіктивним. Протилежність інтимізації – автоінтертекстуальність, пов'язана з відчуттям неадекватності колишнього власного висловлювання, яке треба переробити: від уточнення („О расставанье на мосту..." Г.Іванова) до полеміки й заперечення (його ж „Мне уж не придётся впредь...").

Переписуванню підлягають і тексти інших авторів, а спосіб перетворення залежить від заданих властивостей. Якщо у претексті наявні персоніфікований ліричний суб'єкт і досить виразний персонаж, через переписування вони можуть помінятися місцями. Це спостерігається у Льва Лосєва, зокрема, в поезії „Помню солнце и дождик от Орла до Чернигова..." (навіяній віршем О.К.Толстого „По гребле неровной и тряской..."). Тут надлишок бачення суттєво детермінований літературною компетенцією, яка цілком умовна щодо експліцитного, але актуальна для імпліцитного автора, а також для ідеального реципієнта. Інакше відбувається полемічне переписування монологічного тексту, напр., у циклі О.Ірванця „Уроки класики" та поезії „Любіть!". Претекст тут не містить персонажа, чию точку зору можна використати, а суб'єкт неперсоніфікований. Автор-першомовець наполягає на загальнозначущості істини, але переписування прагне „підірвати" претекст ізсередини, доводячи до абсурду його неадекватність.

У підрозділі 3.4. „Мова як засіб конституювання ліричного суб'єкта" розглянуто конфігурації, в яких ліричний суб'єкт взаємодіє з мовою за стримування зовнішньої комунікативності та паузи в репрезентації. Межею тут є заум, котрий мінімалізує здатність тексту бути повідомленням. У зв'язку з цим розкрито композицію поезії В.Хлєбнікова „Мы чаруемся и чураемся...", де ситуація спілкування подана через літературну мову, а картина світу – через заум („То чурахарь, то чарахарь, / Здесь чуриль, там чариль"). Для екстремальніших умов поняття ліричного суб'єкта непридатне. На тлі цієї неможливості в „Автопортреті" М.Семенка спрацьовує структура „автор-персонаж": прізвище та ім'я автора „виникають" через компонування окремих їхніх фрагментів.

Заум є граничним вираженням того явища, котре М.Гаспаров, щодо текстів М.Цвєтаєвої, називає „поетикою слова"8. Тут ліричного суб'єкта легко визначити, але він абстрагований через динаміку мови та відсування на периферію ознак зовнішнього світу. Функції героя-„діяча" надаються мові, поряд із якою суб'єкт пасивний як щодо інших („Нас рас-ставили, рас-садили"), так і щодо власного стану (цикл „Так вслушиваются..."). У М.Вінграновського відповідні структури захоплюють також і синтаксичний рівень. Так постає специфічна модель світу, що експлікує зв'язки між окремими явищами, напр. в „Елегії" („Одійде, і вишневі сади одійдуть..."). Робота „в мові" спричиняє тут досягнення відповідності між словами, а отже й явищами, та мислене впорядкування останніх. Ліричний суб'єкт при цьому не лише не зазнає нівеляції, але й стверджує свою позицію (поезія „Так треба! Повернень – доволі...").

Й.Бродський одразу ж виходить із невизначеності „я" („инкогнито эрго сум"), знімаючи її через експлікацію творення письма. Ліричний суб'єкт виразно поділений на експліцитного автора, що пише, і персонажа, що переживає; письмо й переживання мають окремі хронотопи. Письмо як перформативний акт визнано самоцінним замінником поетичної ілюзії: „Не могу сказать, что не могу / жить без тебя, поскольку я живу. / Как видно из бумаги". Його вартість – у виведенні людини за межі свідомості, залучаючи несвідоме: напр., мотив скрипу пера можна інтерпретувати як натяк на „скриптора" (Р.Барт). Високий статус мови й нарочита обмеженість людини не суперечні, а взаємонеобхідні: „поскольку жизнь одна, они [слова] из смертных уст / звучат настойчивей, чем из надмирной ваты". Спілкування в такому контексті позначене відрефлексованою фіктивністю, акцентом на автокомунікації автора й читача, взаємна зацікавленість котрих розкрита як удавана: „ты – все или никто, и языка / безадресная искренность взаимна".

У Висновках визначено суттєві аспекти конституювання ліричного суб'єкта як носія інтенції: комунікативний, репрезентаційний та текстуальний. Комунікативний виявляє два плани: внутрішньотекстовий (оповідні інстанції та рівні) і транстекстовий (спілкування автора й читача через текст та автокомунікацію кожного з них). Репрезентаційний розглянуто через концепти внутрішнього світу, соціальних стосунків і тілесного буття. Текстуальний має за джерело значущість поетичної системи як іконічного знаку та специфічного часопростору й містить у собі структури мови, інтертекстуальності та паратекстових зв'язків.

Найважливіший з них комунікативний, що дозволяє обгрунтувати місце ліричного суб'єкта щодо структури тексту та позатекстової дійсності, але його недостатньо без заглиблення у сфери репрезентації та текстуальності. Дисертант подає своє визначення ліричного суб'єкта як фігури, котра: 1) об'єднує експліцитного автора й