LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Література народовецтва і чину на українському Підкарпатті в першій половині ХХ століття

будительській/просвітницькій традиції особливого інтересу до життя простого народу, характеризується тяжінням до рустикальної тематики, творенням позитивного образу сільського лідера, з християнською мораллю в душі, чесного й відданого громаді. Пройшовши важкий шлях від політичної боротьби за право на кириличну літургію до утвердження рідної, української мови в публічному житті та літературі, представники цього напряму ліквідували гостру нестачу лектури рідною мовою та сформували широку читацьку аудиторію. Народовецька ідеологія витворювалась авторитетними в середовищі інтелігенції діячами, зокрема греко-католицькими священиками або особами, близькими до церкви, що сприяло зростанню популярності народовецтва серед вірників. Важливим був їх соціальний статус і в плані забезпечення можливості розвитку літератури шляхом прямих та опосередкованих фінансових і матеріальних інвестицій. Йдеться про о. Августина Волошина, ідеолога народовецтва, та його близьке оточення. Заснування й утримування часописів, друкарень, активна участь у діяльності національних товариств, творчих колективів ставила літературу українського Підкарпаття в якісно вигідні умови. Створення мережі навчальних закладів й надання можливості працювати в них чисельній молодій місцевій інтелігенції та українським емігрантам з радянської України, серед яких було чимало письменників й літературознавців, стало підґрунтям приходу молодої ґенерації митців, які власне й вивели літературу на новий, якісно відмінний рівень.

Спадщина А. Волошина складає більше 50 окремих книг - підручників з мови, педагогіки, логіки, дидактики, арифметики, фізики, статей у науковій пресі, політичних і публіцистичних виступів, художніх творів. Бібліографія його друкованих праць налічує понад 200 позицій. До середини 1990-х рр. значний творчий набуток А. Волошина був під забороною, його не систематизували, не вивчали, не залучали в науковий обіг. Ім'я вченого, політика, педагога й письменника всіляко дискримінувалося, піддавалося огульній критиці. Його звинувачували в українському буржуазному націоналізмі, називали німецьким прислужником, політичним авантюристом, попом-патером і под.

Аналізуючи віхи життя і діяльності А. Волошина як священика, громадсько-політичного лідера, організатора шкільництва й освіти, педагога, мовознавця, приходимо до висновку, що майже вся історія Закарпаття першої половини ХХ ст. найбезпосередніше пов'язана з його іменем. З іменем А. Волошина колишні національно відсталі й упосліджені підкарпатські русини інтегрувалися у загальноукраїнський визвольний рух, заявили перед усім світом про своє існування і свої державотворчі змагання.

Найповніше талант А. Волошина-письменника проявився на сторінках редагованої ним газети "Наука" і в додатку до неї - "Село". Це - нариси, кореспонденції, замальовки, невеличкі оповідання, що у легкій художній формі вчили селян добру, взаємодопомозі, як давати собі раду, застерігали їх від пияцтва. Написані в живій дохідливій формі простою зрозумілою мовою.

Звернення А. Волошина до драматургії пояснюється значною активністю аматорського театру на Закарпатті в цей час. Крім професійного просвітянського театру, тут у 20-30-і роки працювали десятки аматорських театрів, що ставили п'єси місцевих авторів, які прихильно сприймалися невибагливим глядачем з кону шкільних, сільських і містечкових сцен. А. Волошин скористався цим народним масовим театром для пропаганди своїх педагогічних, морально-повчальних і просвітительських цілей.

Народний театр у розумінні А. Волошина був театром для народу, який "благородно має впливати на маси, приводити думки духовного цивілізованого життя, котрий раз сміхом, другий раз слезами примушує людей розсуджувати над їх вчинками". Розуміння ролі народного театру було властиве багатьом літераторам Європи, які бачили своє завдання у просвітництві простого народу.

П'єса "Маруся Верховинка" (1931) відобразила не лише просвітницькі ідеї та намагання показати користь освіти, але й передала фактичні тенденції стрімкого розвитку національної освіти, характерного для початку ХХ ст. в світі. Цю тенденцію спостеріг у своїй праці "Бунт мас" сучасник А. Волошина, іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гасет.

Ще один прояв людської взаємодопомоги на селі – тодішня кооперативна організація. На нашу думку, Волошин показав через п'єсу політичні та просвітницькі ідеї, які бажав донести до народу. Вдало і довершено висвітлив моральні цінності так, щоб будь-яка пересічна людина могла зрозуміти всю їхню важливість і необхідність. При цьому передані у репліках дійових осіб ідеї не надто перевантажують п'єсу, яка і сьогодні зацікавлює читача. А. Волошин повністю витримав основні принципи такого виду сценічного мистецтва, як народний театр.

П'єса "Князь Лаборець" (1936) свідчить про те, що автор вирішив подивитися на історичні події з абсолютно нової точки зору, підкреслити ту грань легендарних часів, яка в попередніх творах або не згадується зовсім, або згадується буквально одним рядком. Саме дійство, за задумом письменника, починається хоровою піснею "Буди ім'я Господнє", оскільки тема християнства є тут не просто супровідною до історичних подій (підготовки до війни і боротьби з завойовниками), а виходить на перший план: історичні події подаються не як боротьба слов'ян з нападниками, а як протистояння християнської і поганської моралей.

Уся багатогранна діяльність А. Волошина освячена національно-патріотичною ідеєю і спрямована на підняття національної свідомості закарпатців, їхнього освітнього рівня, на поширення християнської моралі. Втім, дуже важко визначити межу між Волошином-священиком, Волошином-просвітянином, Волошином-політиком і Волошином-письменником.

Безпосередньо від художньої творчості Августина Волошина, зокрема від його драматичних творів, починається серйозне творення соціально значущої літератури Підкарпаття, української літератури, покликаної формувати національно свідоме покоління, готове служити рідній державі, соборній Україні, великому чину.

Апологетом народництва в літературі українського Підкарпаття була й Ірина Невицька, небуденна постать журналістки й агронома, піонерки жіночого руху, редакторки й видавця, авторки багатьох дитячих віршів, казок, п'єс, байок, оповідань, першого історичного роману та свого часу надзвичайно популярної повісті "Пригоди Матія Куколки" (друга половина 20-х рр. ХХ ст.), діячка, подібних якій мало можна знайти в нашій історії. Вона – натхненний народолюбець, письменниця, відважна, самовіддана та чесна патріотка, багатостраждальна жінка-мати.

За літературними стремліннями й пошуками власної тональності Ірина Невицька близька Олені Кисилівській, Христі Алчевській, Надії Кибальчич, Галині Журбі, Іванні Блажкевич, Марійці Підгірянці, Уляні Кравченко, Ользі Кобилянській, Лесі Українці. Та, попри всі ці порівняння, вона торувала свій шлях в українське письменство, робила це свідомо й уперто.

Лебединою піснею Ірини Невицької є повість "Пригоди Матія Куколки". Вона створила образ хлопчика-сироти, що став близьким і рідним не одному поколінню карпатських дітей. Невичерпна фантазія, сердечна доброта, гострий розум, кмітливість і винахідливість, вміння співіснувати з чужими йому людьми, викликати в них співчуття та милосердя,