LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Література народовецтва і чину на українському Підкарпатті в першій половині ХХ століття

прагнення розбити стіну відчуженості та безсердечності викликають не тільки позитивні емоції, а й бажання творити добрі справи. Він схожий на Тома Сойєра, коли бешкетує, на Франкового Гриця, коли ходить до школи, на героїв Божени Нємцової з "Бабусі", коли помагав старшим, на Тютюнникового Климка, коли вчиться у майстра Шкробайла, на хлопчиків Алкотової, коли розходжував ярмарком.

Удругомурозділі дисертаційного дослідження"Новий погляд на проблему служіння народу у творчості Юрія Станинця"йдеться прояскравого представника соціально-психологічної літератури народовецького спрямування 30-40-х рр. на українському Підкарпатті. Доля сипнула йому щедрою рукою неабиякого літературного таланту, та не дала можливості вповні зреалізувати себе, хоч у міжвоєнний період письменницький голос Юрія Станинця звучав впевнено й багатообіцяюче. Та, власне, й критика називала його твори "новим вкладом в скарбницю нашої літератури", "скарбом, що дався новому Підкарпаттю", а книги "небуденним" літературним явищем, тексти якого читаються "з великим інтересом і правдивим задоволенням"; пророкувала, що ще "много протече води, доки сучасникам якоюсь новою збіркою удасться догнати оповідання Юрія Станчука". Води справді протекло "много". Але і сучасникам, і нащадкам важко перевершити красу Станинцевого слова.

На час державотворчих змагань Карпатської України Ю. Станинець був уже зрілим письменником. Певно, посприяло цьому і знайомство та спілкування з Уласом Самчуком. Новела Ю. Станинця "У вагоні", колізія якої має за основу національні категорії "своє" і "чуже", захопила Самчука, й він наполіг негайно ж відіслати її до Львова у "Вісник". Вона була там надрукована, і звідти, з подачі того ж Уласа Самчука, потрапила в антологію української прози, що вийшла італійською мовою в Римі 1938 року, в якій Закарпаття було представлене єдиним Ю. Станинцем.

Роман Ю. Станинця "Сусіди" (1935-1941) – перший соціально-побутовий роман у літературі українського Підкарпаття, який свого часу не був надрукований, і тільки сьогодні, коли твір прийшов до читача, можемо говорити про нього як про помітний внесок в не таку вже й багату художню прозу Закарпаття 30-40-х рр. ХХ ст., український дискурс якої окреслений іменами Ірини Невицької, Василя Ґренджі-Донського, Олександра Маркуша, Луки Дем'яна, Федора Потушняка, Петра Міговка, Андрія Ворона.

За жанром "Сусіди" – це реалістичний соціально-побутовий роман з елементами етнографізму, моралізаторства та психологізму. Твір місткий за обсягом, складний за будовою, в якому досить широко охоплено життєві події, розкрито історію формування характерів багатьох персонажів, зображено приватне життя людини в нерозривному зв'язку з суспільним розвитком, відтворено конфлікт між людиною і обставинами реального життя. У тексті чимало описів народних звичаїв і обрядів, ліричних і власне авторських відступів про роль і значення християнської віри й церкви в житті людини, а також монологів-роздумів про добро і зло, про честь і підлість, своє і чуже, життя і смерть. Роман характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ. В основу роману лягли справжні події із життя закарпатського села 10-20 рр. ХХ ст., його побут, звичаї, соціально-економічні й національні суперечності. Це – реалістичні картини історії Боржавської долини.

У третьому розділі дисертаційного дослідження"Великий чин як поетична формула національно-державницької домінанти творчості" дисертант розглядає зародження й утвердження в літературі українського Підкарпаття ідеї великого чину. Автор пов'язує цей процес, у першу чергу, з іменем Степана-Севастіяна Сабола-Зореслава.

Перша збірка Зореслава "Зі серцем у руках" (1933) для літератури українського Підкарпаття стала подією. Поряд із творами Василя Ґренджі-Донського, Юлія Боршоша-Кум'ятського, Костя Вагилевича, Івана Ірлявського, Федора Потушняка, Федора Моґіша, Івана Колоса та ін. вона є новаторською - є новим словом і щодо змісту, і щодо форми поезій. Збірка тематично надзвичайно багата. Основну групу доробку складають вірші патріотичного спрямування: "Присвята", "На шляху", "Поете, знай...", "Месії ми чекали...", "Співцям", "Молитва" (первісна назва "Молитва нації"), "До пісні!" та ін. У них автор закликає виховувати нове покоління мужніх, хоробрих і готових до праці й боротьби патріотів, відкинути зневіру, сльози, журбу і страх, кидає заклик до всіх поетів - зневірених і занімілих - сколихнути своїми піснями все Підкарпаття.

Збірка "Сонце і блакить" (1936)- теж показова щодо змісту і форми. Книжка містить програмові патріотичні поезії "Іду невідомий", "Не знаю й сам...", "Юнак", "Нове покоління", "Борці", "Ідемо". Оскільки світогляд Зореслава динамічний, західноєвропейський, то він "не покладає надій на Схід чи Захід Європи, а вірить у власні сили народу, які збудить велика ідея". У автора - безмежний оптимізм і завзяття до бою, його вірші "відсвіжують атмосферу, будять приспані сили, підносять людям голови - відроджують душевно".

Змужніла й поглибшала релігійна лірика Зореслава. Бог і Україна є і будуть для кожного порядного українця нерозривними й святими. Невипадкові й особливі вони і для Зореслава. Дві великі ідеї - Бог і Україна - стали смислом його життя: духовного, творчого, мирського. "Бог і Україна!" - було написано на кожному з семи зшитків щоденникових записів вражень, переживань, спостережень з Рима, Венеції, Неаполя, Флоренції, Ужгорода, Хуста, на сімох зошитах, що згоріли у вирі великого лихоліття. Бог і Україна плекали його сили, коли лише виходив на життєві крутозлами, і надихали до останнього подиху, коли стільки пережитого й здобутого. Молитва, звернена до Господа, і слово, спрямоване до людського серця - у цьому невичерпна енергія мистецтва, у цьому сила поетичного слова. Крізь "розспівані хвилі і замріяні фйорди" митець вчуває ходу "східньодиких орд", і в монастирських мурах поет-чернець створює вірш-візію майбутньої апокаліптичної доби, що вражає синтезом наукової прозірливості, по-максималістськи "матеріалістичного пориву". Передбачуваний Зореславом прихід "східньодиких орд", "Червоний Смок", що пронісся над Європою, змусили його емігрувати й продовжити свою священичу, наукову й літературну місію пропові-дуванням Слова Божого, прославленням Творця Вселенної уже за кордоном, продовжити з любов'ю в серці до рідного Закарпаття, до тої сонцем і блакиттю осяяної землі, де починався його шлях.

Офіційна радянська критика 50-80 рр. ХХ ст. називала Зореслава "типовим представником українського буржуазного націоналістичного напрямку в літературі Закарпаття, який з ненавистю і презирством говорив про свій народ, називаючи його "п'яними у ярмі рабами", і, як той справжній фашист, мріяв про ті часи, коли з цих "п'яних рабів" повстане нація твереза..."

Із приходом Зореслава можна впевнено пов'язувати набуток карпатоукраїнською літературою якісно вищого рівня. Його поезії явили читачеві потужну почуттєву та естетичну наснагу в органічній цілості. По суті, доробок Зореслава міжвоєнних років в історико-літературознавчих вимірах своєю значущістю ми прирівняли б до класичних латиномовних поезій Василя Довговича, філософа й письменника, під знаком якого сприймаємо Закарпаття ХІХ ст.

Ставши новатором у галузі