LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Література народовецтва і чину на українському Підкарпатті в першій половині ХХ століття

форми поезії, він наполегливо шукав нові шляхи вираження своїх почуттів і думок. Його класичні сонети й артистичні верлібри, почуттєві експресії й філософські етюди, врешті роздуми та переклади оригінальні за будовою, своєрідні й самобутні. Це поезія яскравої образності, рясної метафоричності.

Сьогодні логічні акценти розставляються по-іншому, ми оцінюємо літературний доробок Зореслава так, як він того вартий. Поезія Зореслава - глибоко чуттєва лірика, філософські імпресії, грізні, закличні, заклинальні вірші - це, по суті, ті твори, в яких звучить саме та правда, до якої ми потроху наближалися і прийшли.

Уродженець Пряшева, а ширше - Пряшівщини, того краю, де руський дух і в минулі віки, і в міжвоєнні роки та й нині, перебував і перебуває під цілеспрямованим, ініційованим, а часто й закономірним наступом національного нівелювання наймодернішими шляхами, як то зараз маємо в ідеї русинства-не-українства, уродженець прекрасного престольного карпатського краю є без найменшого перебільшення феноменом нашого національно-культурного життя.

Поетична національно-державницька домінанта виразно відтворена в поезії Івана Ірлявського. Своє коротке життя він поклав на вівтар Української держави, самовіддано служачи ідеї великого чину, а його лірика - одна з найяскравіших сторінок української поезії Закарпаття ХХ ст.

Представник "празької школи" української поезії кінця 30-х - початку 40-х рр., за словами критиків – "Голос Срібної Землі", поет неспокійних буднів і великого чину, соратник Ольжича й Теліги, розстріляний за національну ідею в Бабиному Яру, - це далеко не все, що зринає в памяті при згадці імені майже невідомого, але вперто замовчуваного донедавна українського поета-закарпатця Івана Рошка-Ірлявського. Його творчість повільно, але впевнено сьогодні тільки знаходить свого читача й дослідника_____________________________________________________________________________________________________________. твори поета з'явилися під час державотворчих процесів у Карпатській Україні та буремних подій Другої світової війни, й тому не встигли отримати широкого розголосу ні в читачів, ні в критики, а згодом поет як "український буржуазний націоналіст" був вилучений із літературного процесу.

Доробок Івана Ірлявського – це справжня висока, елітна, шляхетна поезія. І хоч якою спокусливою не була б нагода потрактувати двадцятитрьохрічного Ірлявського тільки як поета національного гніву й боротьби, поета-трибуна, пророка доби, національного страждальця й героя, як би не кортіло пришпилити його до того чи іншого партійного знамена, він першочергово - Митець, Божа іскра таланту якого так потужно освітила поетичний небосхил українського Підкарпаття.

Іван Ірлявський належав до покоління закарпатських літераторів і митців, які знайшли міцне опертя в духовних надбаннях рідного народу, його народному мовленні, його пісні, казці, легенді, переказі, святі, обряді, звичаєвості, сакральній та народній архітектурі, витворах народних митців.

Літературна творчість Івана Ірлявського починається з 1932 р.: його поезії регулярно друкуються на сторінках журналу "Пробоєм", що виходив у Празі. Тут вміщені його поетичні твори. "Перші зорі" і "На рідній ріллі" – перші рукописні книги поета, нещодавно віднайдені О. Пагірею в архівах, мають важливу історико-літературну значимість як у контексті творчості самого автора, так і в плані розвитку літератури Закарпаття у ХХ столітті. Листування та спілкування з Степаном Росохою та Олегом Ольжичем, на нашу думку, вплинули на еволюцію поета, вдосконалення версифікаційної майстерності, вироблення естетичних смаків.

У першій книжці поета "Голос Срібної Землі" (1938)відтворені радісні, хвилюючі, а водночас тривожні настрої державотворення. Вступаючи в світ поезії Івана Ірлявського, редакція "Пробоєм" писала: "Закликаємо всіх українців, які люблять письменство своєї Батьківщини, замовити собі цю збірку, бо тільки таким чином українське громадянство зможе оцінити морально і матеріально саможертву такого молодого поета для України".

У першій збірці Івана Ірлявського чітко проступають шевченківські державотворчі ідеї, які залишили свій яскравий відгомін у творчості закарпатських поетів Василя Ґренджі-Донського, Зореслава, Федора Моґіша, Івана Колоса. У вірші "Шевченко" Іван Ірлявський називає поета "творцем нових ідей", "Бояном", "Пророком", "вождем палкого покоління". Лаконічно, з допомогою місткого афоризму передана роль Т. Шевченка в історії української нації: "Він воскресив дух на руїні". Знаковим є вірш "Великий Чин", в якому поет вітає рідну карпатську землю, що стала першою відправною точкою на шляху соборності України. Як після холодної зими приходить "весни цілющий подих", так і люд Срібної Землі пробуджується для боротьби за українську державу. Голос народу, покликаного до національно-культурної праці, голос пробудженої землі дзвенить на всю Україну: "Від Татер до далекого Кавказу сурміть про міць карпатського борця". Автор вірить, що покоління лицарів, захоплене героїкою Базару, Львова, Крут, піде незнищимо до мети.

Друга збірка поета "Моя весна" (1940) – настільки цікавий твір, що стає шкода, що молодий автор-емігрант мав таку малу аудиторію читачів, якою була еміграція українців у Німеччині. Кожний вірш цієї збірки заслуговує на увагу. Багато з них викликають цікаві думки. У цій збірці Іван Ірлявський наскрізь націоналістичний поет, захоплений поглядом у майбутнє рідної України. Ліричні тексти є щирою сповіддю автора з любові до природи, до своєї весни, своєї осені, до прийдешнього. Кидається у вічі символічність образів збірки.

Третю поетичну книжку Івана Ірлявського "Вересень" (1941) прихильно зустріла критика. "Вересень" можна вважати однією з найпомітніших збірок, тоді випущених на українському Заході. І справді, його поезія має свою особливість, свою трохи може й одноманітну, зате непідроблену, в нікого не запозичену музику. Десять розділів поеми і невеликий пролог – це спогади, спогади, спогади... Ліричний герой знов переживає свої минулі радощі й болі, будні й свята, дитинство і юність. І відтворено це у формі своєрідної сповіді перед коханою.

Це вічне селянське коло: від урожаю – до урожаю, від осені – до осені, від вересня – до вересня. Цим закарпатське село жило колись, цим живе і сьогодні. З осінню починається наука в школі. Ліричний герой згадує, як щоранку біг із "Букварем" берегом річки Старої, збиваючи босі ноги об каміння. Маючи охоту до знань, з часом відчув, що далекий незнаний світ вабив його, хотілося пізнати інакше життя, то й вирішив не лишатися більше між цими нивами. Плакала бабуся, проводжаючи з села, пастухи довго махали капелюхами, схлипував дощ, заводнені зливами ріки шуміли в берегах, а люди з мотиками йшли до нив. Іван проходив повз них, залишав село з надією, що обов'язково повернеться.

Як своєрідне ідейне й художнє обрамлення сприймається Х розділ поеми. Знову старі мури міста. Ліричний герой зустрічає свій десятий вересень у розлуці з рідною хатою. Вересень сумний і зажурений, та все ж дуже цінний для автора, бо покликав у закурену даль споминів, пригадав рідні діброви й милі оселі, молодий і віщий шлях. І тут лірика відступає на другий план, а наперед виступає ідея: виявляється тих, хто покинув село, було