LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Література народовецтва і чину на українському Підкарпатті в першій половині ХХ століття

чимало. Усі вони хотіли зломити злиденне життя тривалими змаганнями. Усі вони ще на дорозі. У всіх за плечима свої вересні, що горять незбагнутим ясним сяйвом і кличуть у безкрайній простір, і всі вони теж люблять вересень палаючою, довічною любов'ю, що не згасає ні в січні, ні в серпні. Отже, любов до вересня (читай: любов до рідного краю) об'єднала їх і зробила "цих гір синами", а земля їхня – українська, за яку зложили молоді голови в березні 1939 р., за яку, якщо того треба буде, повстануть нові покоління. Отже, як сказали б колись: образ ліричного героя "Вересня" – це образ завзятого юнака-закарпатця – типового представника закарпатської молоді 30-40-х рр. ХХ ст., в якому втілені найкращі поривання неспокійної доби, показані думки і мрії, якими жили молоді люди на Закарпатті, відтворено найблагородніші і найпатріотичніші їхні вчинки. Або, як сказали б ми тепер: у Ірлявського "найінтимніша лірика вагітна болями часу".

Як член Культурної Референтури ОУН у кінці літа 1941 р. Іван Ірлявський від'їжджає до Києва, де бере активну участь у розбудові українського національного життя: стає одним із засновників тижневика літератури і мистецтва "Литаври", виконує функцію секретаря Спілки письменників.

У відповідь на те, що українські патріоти прагнули налагодити громадсько-культурне життя в Києві і відродити українську державність, німці уже з грудня 1941 р. почали арешти свідомої української інтелігенції, була закрита газета "Українське слово", а її редактора Івана Рогача та співробітників заарештувало гестапо. Безпосередня загроза нависла і над головами працівників "Литаврів" та членів Спілки українських письменників. Як згадують очевидці тих трагічних подій, Олена Теліга та її друзі знали, що відбудуться арешти, але продовжували працювати. Зі спогадів О. Ждановича ясно, що про арешти знав і Іван Ірлявський. У лютому 1942 р. поет разом із іншими патріотами був розстріляний у Бабиному Яру. Як і ліричний герой його поезій, Іван Ірлявський своїм героїчним життям довів, що назавжди залишається вірним обраному шляху, омріяній меті, великому чину.

Остання й посмертна збірка Івана Ірлявського – "Брості" (1942). У ній так само, як і в попередніх, знаходимо спогади про рідне село, маму, що провела сина в далеку дорогу і молила Пречисту "умужнити його гін, щоб не хитнувся його змаг, щоб погірдливість і лукавість він пережив і переміг". Безмірна любов до Батьківщини, юнацький максималізм у душі, бажання розіп'яти важку блакить покликали тої осені з села багато дітей. Їх юнацька дорога простелилась бетоном і піском, та на заклик обороняти місто вони віддали життя, усвідомлюючи, що є лише бростями, цвітом, з якого зродиться обов'язково зелень. Звичайно, мова про "лицарів абсурду" (Зореслав) Карпатської України, що загинули, обороняючи тодішню столицю Хуст. Оскільки "Брості" Ірлявський упорядковував у Києві, то зрозумілою є поява тут циклу "Столиця". Не забуваймо: йде війна, недавній радянський замінив фашистський режим. А столиця - "горда і ясна, з усіх столиць найкраща і велична" - має стати для ворога нескореною фортецею, а для світу - таємницею. Разом із тими, хто горів Україною й чиї сліди не запорошено, бо, кров'ю у борні зарошені, в міт проросли, Ірлявський ви-йшов назустріч майбутнім дням, склавши у жертву "життя в полумінні". Є якась символічність у тому, що останній вірш в останній збірці - "Пам'ятник". Це як надгрібок, покладений самому собі. Усе своє коротке життя Іван Ірлявський свій поетичний талант офірував ідеї Української держави, ідеї Великого чину, а його лірика - одна з найяскравіших сторінок української поезії Підкарпаття 30-40-х рр. ХХ ст.

У Висновках узагальнено результати дисертаційного дослідження літератури українського Підкарпаття в першій половині ХХ ст.:

1. Аналіз історичних умов формування ідейно-естетичних принципів літератури українського Підкарпаття в першій половині ХХ ст. дає достатні підстави робити висновок про наявність чітких ознак двох літературних течій – літератури народовецького напряму й літератури чину.

2. Літературу народовецьку характеризує слідування будительській/просвітницькій традиції особливого інтересу до життя простого народу, домінування рустикальної тематики, творення позитивного образу сільського лідера, наділеного відповідними морально-етичними чеснотами й баченням перспективи дій, виключно в інтересах громади. А. Волошин, ідеолог народовецтва, та його близьке оточення заснували та утримували часописи, друкарні, брали активну участь у діяльності національних товариств, творчих колективів, створили мережу навчальних закладів й надали можливість працювати в них чисельній молодій місцевій інтелігенції та українській еміграції, серед яких було чимало письменників і літературознавців, що стало підґрунтям приходу молодої ґенерації митців, які вивели літературу на новий, якісно відмінний рівень.

3. Утвердившись у народовецьких переконаннях ще наприкінці ХІХ ст., А. Волошин упродовж усього подальшого життя прагнув надати їм більшого динамізму, наповнити реальними зрушеннями в царині освіти, культури, мистецтва, громадського життя, що закономірно привело до вироблення цілісної програмної настанови, власне до утвердження народовецької ідеології в усіх сферах суспільного життя на українському Підкарпатті. До цього, звичайно, прислужився досвід будительства минулого століття, який саме в перші десятиліття ХХ ст. актуалізується як стиль й міфологізується як явище культури. Відкинуто було використання російської мови, чим явно грішили будителі, й натомість особливий акцент робився на мові народній, якою почали виходити періодичні видання, назви яких часто відтворювали спрямованість: "Наука", "Село", "Слово народа" і т. д. Нагальним залишалося подолання гострого дефіциту в лектурі рідною мовою, що спонукало автуру працювати майже в усіх жанрах та стилях одночасно: в поезії, прозі, драматургії, публіцистиці, науці.

5. А. Волошин, вводячи в контекст літератури українського Підкарпаття ідеї та героїв нового часу, виступає новатором насамперед у тому, що вибудовує колізію перемоги. Героїзація поразки, яку зустрічаємо в його творчості, поступається героїці перемог. Морально-етична та ідейна вищість утверджуються в реальних житейських ситуаціях. Подібне художнє вирішення зустрічаємо згодом і в інших авторів, що дає підстави судити про життєздатність концепції А. Волошина.

6. І. Невицька, засновниця культурно-освітнього товариства "Просвіта" в Пряшеві, редактор народовецького часопису "Слово народа", друкованого українським фонетичним правописом, спричинилася до радикального поступу українців Підкарпаття в національному самоусвідомленні. Її незаперечною заслугою є утвердження високих морально-етичних цінностей засобами розважального жанру, досягнення популярності україномовної лектури в середовищі шкільної та студентської молоді.

7. Ю. Станинець, слідуючи започаткованій в літературі українського Підкарпаття А. Волошином концепції перемоги, не тільки розкрив проблеми вселюдського змісту, показав життя селян у всіх його суперечностях, у боротьбі людських антиномій, але й дав вичерпну характеристику тяглості соціального й національного самоусвідомлення, показав морально-етичну і духовну складові настроїв і побуту села, відтворив