LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Літературна діяльність А.А.Дельвіга

року зустрічається доволі часто, тому можна побачити зміни, які відбулися в світогляді поета. Погоджуючись з Пушкіним, що народність в літературі має бути безпосередньо пов'язана з правдивим зображенням життя, Дельвіг в "Русской идиллии", відмовився від пафосу, високих пристрастей, опису батальних сцен заради відтворення страшних картин війни, що викликало захоплення Є.А. Баратинського. Герої Дельвіга – не умовні алегоричні фігури, а реальні селяни в своїй життєвій визначеності.

В ідилії "Отставной солдат" поет звертається до народних обрядів, звичаїв, але це вже не тема твору, а засіб передачі дійсності. Йому вдається створити ліричного героя, характер якого, обумовлений типом культури. Саме до цього закликав Пушкін в статті "О народной драме и драме "Марфа Посадница"", в якій формулює поняття народності літератури. Стаття була написана восени 1830 года, однак Пушкін, розробляв цю проблему раніше, й положения статті можуть бути співставлені з тим, як Дельвіг розробив поняття народності в ідилії "Отставной солдат".

Найважливішу частину поетичної спадщини А.А. Дельвіга становлять його пісні, в яких він, за відгуком О.С. Пушкіна, досяг "точности языка". Пісні неодноразово привертали увагу дослідників і критиків, але не завжди їх поціновували справедливо, адже вони започаткували новий етап засвоєння багатств народної пісні літературною, книжною поезією і в такому сенсі перевершили усе зроблене попередниками поета. Пісні Дельвіга – це наполегливе прагнення відбити народну психологію, наслідувати настрій, характерний для російської народної пісні. Виразним прикладом може слугувати відома пісня Дельвіга – "Соловей мой, соловей" (1825). Поет чутливо вловив та вміло відтворив особливості народної пісні: постійні епітети, слова зі зменшувальними суфіксами, анафори, негативні порівняння, характерний для російського пісенного фольклору хорей. Взагалі, поєднуючи фольклорну й літературну традиції, Дельвіг використовує у своїх піснях здебільшого білий вірш, проте вставляє в нього рими, інколи внутрішні.

Сонети А.А. Дельвіга не посідають у його доробку такого ж місця, як головні жанри поета – ідилії та пісні. Зрозуміло, що вони привертали до себе меншу увагу дослідників творчості митця. Спеціальних, присвячених їм праць немає, а в передмовах до видань його віршів сонетам приділено лічені рядки. Такий стан не можна визнати задовільним, адже О.С. Пушкін у своєму знаменитому творі "Сонет" ("Суровый Дант не презирал сонета") серед поетів, які уславилися як майстри сонетного жанру, назвав ім'я лише одного російського поета – Дельвіга. В дисертації вперше сонети Дельвіга розглянуті цілісно з точки зору особливостей тематики, поетики, композиції.

У більшості сонетів поета переважають дві теми – кохання і творчість, до яких і попередники, і сучасники зверталися неодноразово. Але сонетом "Что вдали блеснуло и дымится..." (1827), котрий Дельвіг приховав навіть від найближчого оточення і який знайшли й видали тільки після його смерті, він рішуче розсунув звичні межі, обравши темою сонету те, чого до нього ніхто не наважувався зробити. Поезія присвячена оспівуванню величі російського флоту, і звичне зображення почуттів поступилося розповідальності. В цьому сонеті поет знову звернувся до наміченого ще в п'ятому "Сонете" прийому двохчастинної композиції. Обидва катрени складаються з питань, а в терцинах, читач знаходить неочікувану відповідь. Також привертає увагу складна система звукопису.

Не лише ознака епохи, а й значуща якість поезії А.А. Дельвіга в тому, що межі між жанрами втрачали чіткість. Поет завжди висловлювався за те, що форма має слугувати змісту, тому деякі пісні поета наближалися до елегій, також і сонети його були інколи елегіями, інколи посланнями.

Утретьому розділі "Видавнича і літературно-критична діяльність А.А. Дельвіга" розглядається роль, яку відіграв А.А. Дельвіг у створенні і функціонуванні одних з кращих російських видань: альманаху "Северные цветы" та "Литературной газеты". Вперше розглядаються критичні статті, до наукового обігу введено листи поєта.

Відомо, що ідея залучення А.А. Дельвіга до видавничої діяльності належить книгареві І.В. Слєніну. Обравши саме Дельвіга, той виявив неабияке чуття, дружні стосунки Дельвіга з Пушкіним, Баратинським та іншими видатними літераторами, які прикрасили своїми іменами перший випуск альманаху, одразу створили йому авторитет. Ці відносини, привабливість його особи, як одностайно зазначали сучасники, довіра, котру він викликав до себе, вплив, яким умів скористатися з дивовижним тактом, стали запорукою успіху й довговічності "Северных цветов". Дельвіг багаторазово звертався до широкого кола літераторів – прохав, нагадував, докоряв і, врешті-решт, забезпечував безперебійний вихід "Северных цветов".

У дисертації зібрано і репрезентовано фактичний матеріал, який доводить, що Дельвіг відігравав у "Северных цветах" провідну, об'єднувальну роль. Він став центральною фігурою в згуртуванні однодумців. Пушкін, наголошував, що "около него собиралась наша бедная кучка". Це підтверджував і О.Х. Бенкендорф, який бачив у миролюбному, лінивому, врівноваженому Дельвігу організатора гуртка, де живі були антиурядові настрої. При цьому він не знав, що Дельвіг систематично використовував альманах для публікації творів опальних декабристів. Значення діяльності Дельвіга особливо увиразнилося після його смерті: "Без него мы точно осиротели", – написав тоді Пушкін.

У роботі проаналізовано статтю П.О. Плетньова "Письмо к графине С.И.С.[оллогуб] о русских поэтах", що відкривала перший альманах і була своєрідною програмою нового видання. Відзначено, що стаття може слугувати джерелом відомостей про естетичну позицію А.А. Дельвіга. На особливу увагу заслуговують не окремі оцінки тих чи інших письменників, а підхід до сучасної літератури, її визначальних особливостей. В ході дослідження було з'ясовано, що стаття Плетньова, яку не було сприйнято сучасниками через намагання примирити представників різних літературних течій, близька до позиції Дельвіга, що він висловлював в своїй першій критичній статті "Известность российской словесности (Письмо к издателю "Музеума")" (1815). Зокрема, обидві статті вказують на те, що золотий час поезії – це мирне співіснування поетів класицистичної і романтичної шкіл.Дельвіг вважав, що неможливо відкинути значення поезії Г.Р. Державіна, К.М. Батюшкова, В.А. Жу-ковського, але при цьому підкреслював необхідність творчого розвитку надбань попередників. Він захоплювався тими шедеврами романтичної лірики, що їх створювали О.С. Пушкін, Є.А. Баратинський, М.М. Язиков. Про позицію Дельвіга в протистоянні класицистів і романтиків також свідчать його листи і інші літературно-критичні статті. В листі до Баратинського Дельвіг закликав "верить законодателям классической и романтической школ и исключительно великому Распорядителю всего". У "Литературной газете" 1830 р. з'явилася рецензія на комедію К. Мо-сальского "Классик и романтик, или не в том сила", в якій Дельвіг знову