LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Літературна критика Дж.Х.Міллера: трансформація західноєвропейських теорій

п'ять письменників ХІХ століття" (1963), "Поети реальності: шість письменників ХХ століття" (1965). Так, маститий американський критик М. Крігер у статті "Посередництво, мова і візійність у прочитанні літератури" (1971) з похвалою відгукнувся на феноменологічний доробок науковця: з одного боку, він атестував Міллера як "талановитого і продуктивного молодого представника "критики свідомості", а з іншого – як засновника нової феноменологічної методології, для якого важливими є передусім віра в автора, наявність твердих значень у тексті. Особливістю відгуків на наукову діяльність Міллера-феноменолога було те, що оцінка її подавалась, як правило, у контексті діяльності Женевської школи "критики свідомості". Це характерне і для відомої праці С. Лоуелл "Критики свідомості: екзистенційні структури літератури" (1968). Саме на цьому етапі були укладені компаративні засади осягнення наукового надбання вченого.

У наукових колах Міллер сприймався як найбільш послідовний в успадкуванні й розвитку традицій європейської феноменології. Його перехід до деконструктивістів (йельських) був дещо раптовим і майже не очікуваним, а тому викликав особливу зацікавленість.

Стаття У. Кеїна "Деконструктивізм в Америці: останні критичні роботи Дж.Х. Міллера" (1979) дала розгорнуту картину деконструктивістської методології Міллера. Наголос був зроблений на прогресивності постулату "самогубства" як необхідного для творчості вчинку. У даному випадку йшлося про відмову критика від феноменології. І хоча Міллер намагався переконати оточення в тому, що він далекий від безповоротності до своїх попередніх поглядів, Кеїн протиставляв цьому запевненню новацію Міллера-деконструктивіста, очевидну у спробах підірвати віру в автора, цілісність тексту, літературні традиції і впливи. Кеїн схильний вбачати в цій позиції Міллера своєрідний бунт проти Ж. Пуле.

Критики дійшли думки, що деконструктивістська методологія Міллера так і не набула переваг порівняно з феноменологічною. Найбільш суперечливі чи вразливі аспекти наукових пошуків Міллера намагався осягнути і Дж. Лоусберг у статті "Від Вікторіанської свідомості до етики прочитання: критичні роботи Дж. Хілліса Міллера" (1993). Не приховуючи своїх симпатій до Міллера, Лоусберг схилявся до думки, що його перехід до деконструктивістів "частковий" і зумовлений необхідністю розширити межі пошуків найбільш продуктивного критичного спрямування, а залежність американського критика від Ж. Дерріда надто перебільшена. Лоусберг підкреслів, що культ мови завжди був притаманний Міллеру, а критика розумілась ним як "мова про мову". Так актуалізувалась ключова думка Міллера: мова "формує свідомість, а не навпаки".

Науковці не без підстав уважали, що формування суперечливих оцінок діяльності Міллера було ним же і спровоковане, зокрема, його неоднозначним сприйняттям деконструктивізму: з одного боку, деконструктивізм визначається ним як "радикально нова сфера знань, що перевернула всі наші попередні поняття і уявлення у сфері гуманістики", а з іншого – це не більше ніж продовження "некритичної" традиції з її акцентами на "пильному прочитанні" текстів.

З різкою критикою деконструктивістських пошуків Міллера виступив Р. де Богранд у статті "Письменник, читач, критик: порівняльний аналіз критичних теорій як дискурсів" (1984). Об'єктом порівняльного аналізу була деконструктивістська методологія Дж.Х. Міллера разом з рецептивним і герменевтичним підходами, предметом – натиск нестабільності на текст, автора, критика і читача, що утверджувався деконструктивізмом, розхитування стабільності значення, привнесеного в текст читачем. Не менш вразливою позицією, на думку Богранда, є заперечення європейського логоцентризму: відкидаючи принцип ідентичності ("предмет може бути не тільки самим собою, але й чимось ще"), Міллер безпідставно переносить властивість свідомості "виходити за властні межі" на будь-який предмет.

У підрозділі 1.2. "Набуток критика у висвітленні вітчизняного літературознавства: репрезентативний зміст" наголошується: якщо американська критика зробила спроби різнопланового аналізу наукових пошуків Міллера, то вітчизняне літературознавство мало можливість лише позначити деякі його аспекти у зв'язку з обмеженістю інформації. І все ж публікація навіть однієї праці – "Тріумф теорії і виробництво значень" –викликала не стільки суперечливу, скільки проблематичну її оцінку, а тому спонукала до роздумів про шляхи розвитку сучасної теорії, чому був присвячений заочний американо-радянський "круглий стіл".

Компаративний підхід дозволив його учасникам вийти за межі проблеми "текст і прочитання". Так, О. Вайнштейн (стаття "Супротив теорії чи етика прочитання") висвітлила й обґрунтувала ключові позиції Міллера-критика, а саме: полемічність, компаративність, алюзивність, перформатичність мислення і особливу (європейську за змістом) філософічність, що дає можливість говорити про "філософську теорію" Міллера, з якої він черпав "можливі значення, інтерпретації". Принципового розмежування між позиціями П. де Мана і Дж.Х. Міллера, на думку О. Вайнштейн, немає, вони відчутні лише в окремих аспектах. Що ж до ключової позиції Міллера, то вона, наголошує О. Вайнштейн, споріднена з концептуальною думкою П. де Мана: теорії загрожує небезпека застигнути, перетворитися на догму, якщо вона не буде реагувати на супротив тексту. Єдність їх позицій обумовлена збереженою повагою до школи "нової критики", до старого методу "пильного прочитання", тоді як розбіжність вбачається в тому, що П. де Ман є критиком, схильним до філософської глибини, з яскраво вираженим індивідуальним стилем мислення, екзистенціально напруженим, а Дж.Х. Міллер "на його тлі" здається відносно спокійним, більш емпіричним дослідником, орієнтованим все ж на історію, а не теорію літератури.

На відміну від безпосереднього аналізу новацій Дж.Х. Міллера, здійсненого О. Вайнштейн, відомі літературознавці О. Михайлов, Н. Автономова, М. Гіршман вдаються до теоретичних роздумів, для яких концепції Міллера були певним подразником. Неабиякого значення у зв'язку з цим набуває стаття О. Михайлова. У її назві – "З іншого берега" – виражена позиція досвідченого класичного філолога. Він чітко розмежовує класичниий підхід до вивчення літератури й сучасне інтерпретаторство. Академічний шлях "до розуміння неперевершених зразків", пробудження і вдосконалення "дару наукового дослідження", "дару ясного, чистого і певного вираження в усній і письмовій мові", протистоїть парадоксальності, симультанності, прагматичності. Що для класичного філолога є аксіомою ("значення тексту змінюється з ходом історії"), те в сучасному теоретизуванні неодмінно передбачає ґрунтовні доведення. О. Михайлов не погоджується з тим, що діяльність сучасного критика