LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Літературна критика Дж.Х.Міллера: трансформація західноєвропейських теорій

дослідження Міллера "Зникнення Бога" (1963). У ньому була заявлена чи не найважливіша для сучасності проблема "смерті Бога" як у реаліях, так і в літературі ХІХ-ХХ століття. Якщо для культури минулих століть характерним було відчуття Бога як чогось близького, живого, то з ХІХ століття активізувався процес його поступового "зникнення". На думку Міллера, присутність Бога у світі "як сили, що поєднувала в єдине ціле природу і людство", була вже не відчутною.

У книзі аналізується творчість п'яти авторів ХІХ століття – Т. де Квінсі, Р. Браунінга, Е. Бронте, М. Арнольда, Дж.М. Хопкінса – з особливим акцентом на тому, як у ній відобразилась спустошена зі зникненням Бога свідомість цих письменників. Кожний з них "віддалявся" від Бога своїм шляхом, тернистим і безрадісним. Надто складним був цей шлях, за Міллером, для Е. Бронте, свідченням чого є її ранні поетичні твори і роман "Грозовий перевал". У своїй свідомості й уяві письменниця намагалась поєднати непоєднуване, у зв'язку з чим переймалась пошуком "джерела" духовної сили поза власним єством, звертаючись передусім до Бога. Водночас вона прагнула до абсолютної самодостатності і самовпевненості настільки, що поривалась (бодай, в уяві) правити зовнішнім світом, а отже, і Богом, чи, як зазначає Міллер, "воліла б маніпулювати Богом на свій розсуд"1. Таким чином, Бог був для неї і кумиром, і "рабом". Це протиріччя, розриваючи її душу, з усією повнотою відбилось у творах. Для героїв Е. Бронте характерний стан метання, змішання, перетину суперечливих прагнень – до влади і водночас до підкореності Богу, і до відходу від нього у свій "суверенний" світ. Е. Бронте втікала від "божевілля" реальності у світ уяви. Проте в ньому, без опори на Бога, а лише на саму себе, письменниця не знаходила спокою. Бунтівна душа Е. Бронте нагадувала Міллеру Дж. Байрона, який у такий же спосіб "втратив" Бога.

Тема зникнення Бога ключова і для наступного дослідження Міллера "Поети реальності: шість письменників ХХ століття" (1965). Аналізуючи творчість видатних англомовних поетів ХХ століття, зокрема спосіб відображення їх свідомісті, Дж.Х. Міллер зазначав: якщо домінантною рисою романтиків був дуалізм свідомості, то у творчості поетів двадцятого століття представлений надзвичайно інтенсивний розпад усього сущого "на фрагменти свідомості". "Якщо зникнення Бога стало визначальним для Вікторіанської поезії, – пише у зв'язку з цим Міллер, – то смерть – відправним пунктом для поетів ХХ століття"1. На думку Міллера, технічний прогрес підігрівав переконання людини у своїй самодостатності і всемогутності, що призвело до її самоізоляції та нігілізму. Проте перебування на найнижчій сходинці безбожжя і нігілізму спонукало мислячих людей до напружених пошуків виходу із цієї ситуації. Але він полягав не в поверненні до Бога, а в пристосуванні до реалій зовнішнього світу. Міллер вважав таку позицію найбільш характерною для поетів, обраних ним для аналізу. Цим зумовлена і міллерівська їх номінація як "поетів реальності" (але не "поетів-реалістів" – Н.Х.).

У підрозділі наголошується, що така характеристика поетів ХХ століття могла визріти лише на ґрунті феноменологічної філософії і адекватної їй методології. У зв'язку з цим увага Міллера зосереджується не на особливостях художнього методу, а на зв'язку свідомості поета з реальністю. Поезія "приземлилась", а тому поетичний твір уже "не містив у собі ідеї предмета, а був одним із цих предметів". Щось подібне відбулось і в живопису: художники-абстракціоністи не "відображали" дійсність, а писали картини-речі, що були самодостатньою художньою реальністю.

На думку Міллера, культ предметності був своєрідним процесом „віднайдення" Бога, який вбачався не на небесах, а в кожному, навіть незначному предметі. Це було своєрідне повернення до анімізму. Ці нові риси поезії ХХ століття Міллер знайшов у творах Т. Еліота, У. Йейтса, У. Уільямса та інших письменників і детально проаналізував.

Феноменологічний період критичної діяльності Міллера завершується працями "Форма Вікторіанської прози" (1968) і "Томас Гарді: віддаленість і притягування" (1970), що засвідчили високий рівень майстерності критика щодо опанування феноменологічного підходу, визрівання відповідної методології. Так, робота про вікторіанську прозу складається із чотирьох лекцій, прочитаних Міллером в університеті Нотр Дам (1967). У полі зору критика – автор і особливості його свідомості. На думку Міллера, роман є найбільш яскравим прикладом "інтерсуб'єктивності" (intersubjectivity), оскільки в ньому наявна "значна кількість свідомостей", що перебувають "у стані взаємопроникнення".

У підрозділі акцентується думка про наявні розбіжності між близькими феноменологічними позиціями Пуле і Міллера. Зокрема, наголошуються ті аспекти, що привернули увагу американської критики. За Лоусбергом (1993), типологічність узагальнень сприяла увиразненню відмінностей. По-перше, мова в Міллера посідає більш важливе місце порівняно з Пуле. Для Міллера критика є "мовою про мову"; мова є матеріалом, який використовується для того, щоб розкрити структуру авторської свідомості. По-друге, Міллер висловлює думку про "проникнення в іншу свідомість", водночас зазначаючи, що "центральною темою значної частини літератури ... є взаємна гра свідомості зі свідомістю ..., тема інтерсуб'єктивності зрідка прямо використовується в критиці Пуле". Іншими словами, критика Пуле здійснює інтерсуб'єктивність, але не тематизує її. Міллер, на противагу позиції Пуле, цілеспрямовано "поєднує метод і тему". Інтерсуб'єктивність для Міллера не лише є частиною форми всіх романів, але й відіграє особливу роль у вікторіанській літературі й культурі. Пуле писав про узагальнений досвід людських вимірів часу, Міллер – про досвід інтерсуб'єктивності. З погляду Лоусберга, саме ці відмінності обумовили сприйняття Міллера американською критикою.

Вихідною позицією Міллера в дослідженні творчості були його переконання щодо сенсу праці критика – "переосмислити" ідеї письменника. При цьому, як підкреслюється в розділі, Міллер не сприймає юнгіанське поняття "архетип", схиляючись до думки, що в Т. Гарді скоріше відбувається дублювання аніж створення образів на ґрунті архетипів (герой – лише одна з ланок у низці рівноправних персонажів).

Говорячи про авторську свідомість і свідомість героїв Т. Гарді, Міллер вдається до визначення їх поняттями "віддаленість" і "притягування". Перше з них, до якого входить, зокрема, розлука з коханням, визначається як причина притягування, тоді як інше містить "енергію", здатну подолати "віддаленість", розлуку, хоча це може бути й віддаленість від самого себе, роздвоєність особистості.

Ще однією характерною рисою є те, що всі твори тісно пов'язані між собою за своєю "внутрішньою