LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Літературна критика Дж.Х.Міллера: трансформація західноєвропейських теорій

орієнтацією": кожний наступний, вважав Міллер, є "алегорією попереднього". Це судження вказує на наявність елементів нової, деконструктивістської орієнтації критика. Американський критик ще сповідує методологічні засади Женевської школи. А втім, у цій книзі вже проглядаються ознаки зацікавленості деконструктивізмом. Зокрема, Міллер висловив думку про літературу як "сферу слів", що не лише відображають свідомість автора, але й формують його. Це типово деконструктивістське міркування буде домінуючим у наступних дослідженнях Міллера. Тут же це було лише позначене, тісно поєднуючись із феноменологічним розумінням змісту творчості.

У третьому розділі "Утвердження деконструктивістської платформи Дж.Х. Міллера" аналізується процес опанування Дж.Х. Міллером деконструктивістської методології.

У підрозділі 3.1. "Тріумф і супротив теорії: діалог і полеміка між Дж.Х. Міллером і П. де Маном та Ж. Дерріда" наголошується, що найбільш благодатним ґрунтом для осмислення та інтерпретації концепції Ж. Дерріда було не французьке, а американське літературознавство. "Нові критики", передусім Дж.Х. Міллер, сприяли тому, що вплив гуссерліанської і хайдеггерівської феноменології був значним, у наслідок чого читацька аудиторія була підготовлена до "ретельного прочитання". І все ж деконструктивістська відмінність між європейською і американською їх модифікаціями виразна, хоча вони й мають спільні джерела – концепцію Ж. Дерріда. Американські критики перейшли безпосередньо від феноменології до деконструктивізму, залишаючи поза увагою фазу структуралізму. У такий спосіб деконструктивізм разом зі структуралізмом заявили про себе в американській критиці одночасно в кінці 60-х років.

Перше покоління деконструктивістів (а саме: Поль де Ман, Джозеф Гартман, Джозеф Хілліс Міллер, Гарольд Блум та ін.) гуртувалось навколо університету Джона Хопкінса, а з часом – навколо Йеля. Вони так чи інакше були пов'язані з феноменологічною критикою (Міллер називає дисертацію Гартмана першою книгою континентальної феноменології в Америці; Блум продовжував ідеї "нових критиків" і Н. Фрайя). Саме ці представники деконструктивізму (термін, як відомо, був уведений Ж.Лаканом і теоретично обґрунтований Ж. Дерріда) озвучили в 1979 році програмну заяву в роботі "Деконструкція і критика", укладеній з есе Блума, де Мана, Гартмана, Міллера, Дерріда. "Йельська школа" деконструктивістів, на думку Дерріда, поповнилась власне літературною критикою, з її специфічним використанням мови і риторики. На першому етапі, аж до 1972 року, деконструктивістська теорія (в американській модифікації) була вдосконалена й завершена, а в кінці 70-х – на початку 80-х років вона поширилась і набула популярності у сфері вивчення літератури. Пізніше, навіть коли школа перестала існувати як така, її принципи й методи розсіялись в інших близьких сферах і вплинули на розвиток більшості критичних напрямів і рухів, а саме: фемінізм, психоаналіз, культурологічні, соціологічні й антропологічні дослідження.

Сенс деконструкції як специфічної методології дослідження літературного тексту полягав, як відомо, у виявленні внутрішнього протиріччя тексту, прихованих "залишків смислу", що дісталися у спадок від дискурсивних практик минулого, закріплених у мові у формі неосягнутих стереотипів мислення. Вони, у свою чергу, незалежно від автора тексту трансформуються під дією мовних кліше епохи.

У підрозділі наголошується така думка: хоча деконструктивісти довели тлумачення текстів до абсурду, піддали нищівній критиці логоцентризм європейської науки, вони все ж були текстологами, ведучи свій родовід від Фердинанда де Соссюра, який стояв біля джерел структуралізму й семіотики. Не сприймаючи логоцентризм, вони були цілком логічними й послідовними у своєму вченні. І це одне з основних внутрішніх протиріч американських деконструктивістів.

Уже в першій своїй роботі "Література і повтор: сім англійських романів", що відкривала другий період критичної діяльності, Дж.Х. Міллер заявив про своє неприйняття будь-якої теорії як орієнтира в підході до художньої творчості. Головним для критика, вважає він, є не застосування певних теорій до тлумачення творів, а їх "прочитання" і "перепрочитання". "Теорія, – пише науковець, – може бути легко спростована, а критичне прочитання – заперечене лише шляхом надто складної праці – перепрочитання"1.

Міллер, віддаючи перевагу "прочитанню" текстів, все ж має інтерес і до теоретичних питань, зокрема концепцій У. Ємпсона, К. Бьорка, А. Річардса і "нових критиків". До того ж "вільна гра" з текстом, про яку говорили деконструктивісти, теоретично була обґрунтована саме Дж.Х. Міллером. У книзі він означив свій деконструктивістський метод як "риторику прочитання", з характерним для нього інтересом до власне тексту – його слів, стилю, композиції.

Як один із найбільш важливих "риторичних" засобів письменника критик називає "повтор". Він може проявитись на вербальному рівні (повтор одних і тих же слів, фігур мови) і на більш високому (повтор подій, тем, мотивів). Це може бути й повтор архетипів, образів. Особливо активно, з погляду Міллера, застосовував прийом повтору Т. Гарді. З повтором як художнім засобом Міллер пов'язує і думку про те, що в повторі все ж наявне досить тверде значення, і це твердження критика іде врозріз з одним із фундаментальних положень деконструктивістів, які не вбачали в художньому творі твердого смислу. У підрозділі акцентуються також інші відхилення від деконструктивістських концепцій, що зустрічаються в роботах Міллера.

У підрозділі 3.2. "Концептуальний зміст "етики прочитання" підкреслюється, що опублікована в 1987 році праця Міллера "Етика прочитання" утвердила його як деконструктивіста, чітко обумовила його статус як соратника йельської групи критиків – П. де Мана, Г. Блума та ін. Свої зусилля Міллер зосередив на аналізі як художніх текстів (Дж. Еліот, А. Троллоп, Г. Джеймс), філософських (І. Кант), так і літературно-критичних (П. де Ман). Таке врівноваження художніх і нехудожніх текстів є типовим для деконструктивістів, які вміють віртуозно працювати і з тими, і з іншими. У будь-якому з текстів, на думку Міллера, наявний "етичний момент". "Я стверджую, – пише Міллер, – що існує особливий і неочікуваний зв'язок між орієнтацією на загальноприйнятні закони моралі і творчості... Етика і творчість неподільні, хоча їх взаємозв'язок не обов'язково має бути гармонійним чи симетричним".2

Як типовий деконструктивіст Міллер пов'язує етику не лише з творчістю в цілому, а й з конкретними текстами, з їх мовою, хоча в останньому випадку чітко проглядається недостатня аргументація. Пов'язати етику і фонетику виявилось не під силу навіть для озброєного деконструктивістською методологією науковця.