LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Літературна критика російської еміграції 20 - 30-х рр. ХХ ст. Етико-естетичні і жанрово-стильові параметри

М.Мінського, М.Алданова, О.Ященка, Є.Ляцького – переважає емоційно-аксіологічний компонент із яскраво вираженим метафоричним образним рядом, що вважається ознакою есеїстичної критики. В цих рецензіях домінують інтимно-ліричні пасажі, відзначається тенденція включення вимислу до картини художнього світу критика. Такими є рецензії І.Еренбурга на книгу віршів Б.Пастернака "Сестро моя – життя" і на твори М.Цвєтаєвої "Розлука" і "Вірші до Блока". Перша рецензія становить собою приклад "белетристичної критики", друга – написана у формі ліричного послання, якому притаманна свідома довільність суджень (рецензія будується як коротка розповідь, що має початок, розвиток дії, кульмінацію і фінал).

Рецензії М.Цетліна, М.Алданова, Б.Зайцева здебільшого побудовані на докладному цитуванні аналізованих текстів. Введення цитованого матеріалу в рецензію є свого роду засобом проникнення в художню логіку твору і має свою традицію в російській критиці, започатковану рецензіями О.Блока і В.Брюсова.

У підрозділі 2.2. – "Жанр літературно-критичної статті" – проаналізовано критичні твори І.Буніна, З.Гіппіус, Д.Мережковського, Г.Адамовича, М.Слоніма, П.Біциллі, В.Ходасевича, П.Струве й інших авторів. Їх вибір залежить від заявленого в них проблемно-тематичного матеріалу.

Здійснений аналіз цілої низки праць доводить, що у переважній більшості літературно-критичних статей еміграції наявні незмінні акценти, що відрізняють їх від критичного доробку авторів з метрополії. В них завжди апріорно наявні опозиція минулого й сьогодення, проблема взаємовідносин російської та європейських літератур, незмінним у багатьох випадках залишається політичне мотивування критичного викладу в загострено конфліктному ракурсі. Незважаючи на різноманітність проблематики розглянутих у дисертації статей, всі вони так чи інакше зосереджені в колі питань існування, розвитку, динаміки, еволюції російської літератури та культури загалом. Починаючи з середини 20-х рр. в літературній критиці російського зарубіжжя точилися найрізноманітніші дискусії щодо проблем традицій, тематичного спрямування молодої емігрантської літератури й самої можливості її існування в умовах вигнання. Проте в цілому емігрантська критика так і не змогла репрезентувати свою цілісну ідейно-естетичну програму, подекуди, як і критика метрополії, вона підміняла її орієнтацією на "пошуки ворога". Характерною рисою більшості літературно-критичних статей є єдиноспрямованість та категоричність критичних авторських суджень: творчість радянських літераторів у них оцінювалась однозначно негативно, а емігрантських – позитивно. Наприклад, у статтях І.Буніна ("Інонія та Кітеж", "Великий дурман") молода радянська література, як і державний лад, що її породив, є абсолютно неприйнятною для критика. За руйнацією традицій і форм класичної літератури, за безліччю викликаних часом новацій Бунін чув тільки голос "хама і звіра". Заперечуючи естетику модернізму, письменник відстоював традиційно міметичний розвиток російської культури і був у цьому непохитним.

У більшості статей цього часу, у контексті ідейно-естетичного, філософського, проблемно-тематичного аналізу, посилюється емоційно-образний характер критичного викладу, при цьому метафоризм стає конститутивною ознакою жанру. Наприклад, у Г.Адамовича ("Про літературу в еміграції") сприйняття революції та пафосу відбиваючих її творів асоціюється з "друзками, що летять". Пафос втіленого у творах емігрантського світосприйняття – "видимість, міраж, якась збита на поверхні наших внутрішніх відносин піна".

У статтях, де розглядається динаміка розвитку літературного процесу в еміграції та у радянській Росії загалом, як правило, літературні досягнення еміграції протиставлено тому, що пишеться у метрополії. Так, М.Слонім у статті "Жива література й мертві критики" стверджує, що еміграція жила винятково за рахунок накопиченого раніше літературного багажу, а різні винятки (Цвєтаєва, Ходасевич, Алданов) тільки віддзеркалювали творчу безперспективність літератури російського зарубіжжя. На думку З.Гіппіус, висловлену в статті "Політ до Європи", питанням першорядного значення в еміграції є ситуація "духовного вигнанництва" і втрати світоглядних орієнтирів. Дослідження творів емігрантської літератури (Слонім, Гіппіус) позначене комплексом естетичних оцінок, а коли йдеться про літературу радянську – переважають параметри ідеологічні. Однак існують критичні інтерпретації, в яких суспільно-політичний вектор критичного дослідження не дорівнює літературно-критичному. До таких відноситься стаття П.Біциллі "Трагедія російської культури", де йдеться про літературу діаспори. В даному випадку критична оцінка абсолютно позбавлена властивого всій емігрантській критиці соціального, ідеологічного компоненту.

Проведене у дисертації дослідження доводить, що провідною рисою численних написаних представниками діаспори критичних праць є втілене в них суто суб'єктивне бачення тих чи тих літературних явищ, акцент на особистісному факторі, що лежить у підґрунті більшості інтерпретацій та оцінок. Ретельний аналіз критичного доробку еміграції "першої хвилі" загалом дозволяє виявити в представлених у ньому творах і певні типологічні ряди, що, до речі, співвідносяться, а подекуди і збігаються, з певними напрямками і течіями самого літературного процесу тієї доби. І це не дивно, адже їх автори у своїй більшості були ще й письменниками, то ж і кут зору на той чи той критично оцінюваний твір здебільшого збігався з кутом бачення і специфікою художнього втілення дійсності, скажімо, притаманними символізму, імпресіонізму, тощо. Тут можна виокремити ці критичні роботи, в основі яких – наслідування принципів символістської критики, імпресіоністичного методу передачі вражень, апологія принципів чистого мистецтва, обґрунтування реалізму, тощо.

В основі будь-якої літературно-критичної статті лежить створення критичного образу. У статті Г.Адамовича "Література в еміграції" кожна серйозна теза репрезентована певним метафоричним образним рядом. Для автора критичний образ еміграції – "світовідчуття самотності" – будується на бінарних опозиціях філософії екзистенціалізму. В.Ходасевич у статті "Кривава їжа" екстраполює винесений у заголовок образ на загальний контекст існування російської літератури. "Жахлива доля російських письменників", починаючи від Кострова, в цій статті стає домінантою естетичного бачення критика і визначає пріоритети його аналітичної інтерпретації: "доля особистості – історична доля держави". Якщо критики XІX століття піднімали у своїх дослідженнях цілу низку соціальних, політичних, психологічних та інших питань, то літературна критика еміграції зосереджена навколо питання про принципову можливість існування та розвитку російської культури в еміграції. Авторська емігрантська критична модель, як правило, побудована на опозиціях: метрополія – еміграція, еміграція – Європа. Важливим чинником звичайно є те, що саме домінує в критичному викладі – проєвропейська, проросійська, проєвразійська чи проемігрантська тенденції. Загалом для жанру літературно-критичної