LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Літературна критика російської еміграції 20 - 30-х рр. ХХ ст. Етико-естетичні і жанрово-стильові параметри

статті характерним є публіцистичний пафос критичного викладу та його політичне спрямування.

Підрозділ 2.3. – "Елементи критичних розвідок в мемуарах" – присвячений дослідженню літературно-критичного аспекта, що втілений у мемуарній літературі. Цей жанр посідав визначне місце в емігрантській літературі загалом. Головна риса мемуаристів – прагнення якнайбільше писати не про себе, а про інших: політиків, діячів культури, події життя на колишній батьківщині. У такому ключі написані кращі спогади тих років: "Живі обличчя" З.Гіппіус, "Петербурзькі зими" Г.Іванова, "На межі двох століть" А.Бєлого, "На Парнасі Срібного століття" С.Маковського й інші. Суб'єктивність зображення є важливою рисою самого жанру мемуарів. В аналізі настроїв передреволюційної доби письменники-мемуаристи синтезують політичний і релігійно-філософський оцінні комплекси. Ціннісним еталоном у будь-якому випадку є Росія.

Книга С.Маковського деякою мірою висвітлює естетичні категорії Срібного століття, що домінували в літературній критиці російської еміграції "першої хвилі". Розповіді про сучасників, наприклад, у С.Маковського, у загальному контексті спогадів складають окремі фрагменти. Їх автономність підкреслює значущість і непересічність постатей К.Случевського, З.Гіппіус, І.Анненського, О.Блока, що перебували в полі зору письменника. Їхні літературно-критичні портрети доповнюються безліччю інших літературних портретів чи спогадів про людей, причетних до зображуваних подій.

Для багатьох мемуарів, написаних в еміграції, характерною ознакою є діаметральна розбіжність відтворюваного сюжету і дійсності. Цілком очевидно, що така "фантазійна реконструкція подій", розрахована на емігрантську аудиторію, переконує як психологічною, так і художньою правдоподібністю. Внаслідок такої "фантазійної реконструкції" Г.Іванову в "Петербурзьких зимах" майже вдалося переконати свою аудиторію у тому, що О.Мандельштам – жалюгідний пристосуванець. Упереджене ставлення Г.Іванова до Мандельштама, безумовно, пояснюється політичними поглядами російської еміграції на радянську владу, її ставленням до будь-якого культурного співробітництва з нею культових фігур Срібного століття (Брюсов, Блок, Бєлий, Єсєнін, Маяковський, Горький та ін.).

Таким чином, мемуари, відновлюючи спогади про минулу "прекрасну" епоху, підтверджують ретроспективний характер культури еміграції, а також дають змогу, не спираючись на чітку критичну аргументацію, висловлювати судження, що були б зрозумілі численній емігрантській аудиторії. При цьому відсутність форми критичного викладу не є недоліком, а експресивність автора-критика сприймається як цілком органічний компонент викладу.

Розділ третій – "Особливості культурно-історичного контексту літературної критики російської еміграції 20-30-х рр. XX ст." – відбиває два ракурси в дослідженні емігрантської критичної спадщини.

Перший визначений у підрозділі 3.1. – "Інтерпретація класичної спадщини".Дійсно, критики-емігранти прагнули насамперед зберегти цінності національної культури й у своїх судженнях спиралися на класичні зразки літератури XІX століття, оскільки бачили свій обов'язок у розвитку традицій Пушкіна, Л.Толстого, Достоєвського і Чехова. У критиці еміграції відбувся так званий культурний реверс – звернення до класичної традиції. Дискусії і полеміки щодо цього питання займали чимале місце у емігрантському літературному процесі. Центральною подією літературного життя еміграції 30-х рр. стала полеміка між Г.Адамовичем і В.Ходасевичем, в якій також брали участь З.Гіппіус, М.Осоргін, П.Біциллі, М.Слонім та багато інших провідних критиків. Одним з її аспектів було протистояння пушкінської гармонії та ясності (В.Ходасевич) світосприйняттю М.Лермонтова (Г.Адамович), яке було більш співзвучне емігрантським настроям тривоги та дисгармонії, що обумовило появу певних критичних напрямків в еміграції.

Домінування класичної традиції пояснюється у світлі аксіологічної системи емігрантської критики як протиставлення цінностей минулого цінностям сьогодення.

У плані подолання різноманітних ідеологічних табу, що панували в радянському літературознавстві, критичні праці емігрантів про Пушкіна безсумнівно становлять науковий інтерес. На противагу радянському "анатомічному препаруванню" текстів Пушкіна, в еміграції він став духовним символом. Статті про поета набули характеру особистісної ідеології кожного вигнанця окремо. Більше того, ім'я Пушкіна виявилося тим центром, навколо якого могла об'єднатися вся закордонна Росія, залишивши осторонь політичні та ідейні розбіжності. Ідеологія цього напрямку в емігрантській пушкіністиці була викладена в програмній статті В.Ходасевича "Про Пушкінізм". Однак у релігійно-філософській критиці (статті Б.Вишеславцева "Вільність Пушкіна", І.Ільїна "Пророче покликання", С.Франка "Про задачі пізнання Пушкіна", П.Струве "Дух та Слово Пушкіна") протиставлення ідеологічних і естетичних орієнтирів замінюється опозицією земне – небесне (поет як людина і поет як месія). Інші пушкіністичні розвідки, серед яких можна назвати статті В.Шкловського "Євгеній Онєгін", П.Біциллі "Спроби характеристики пушкінської творчості", Г.Адамовича "Пушкін", балансують на грані критики й есеїстики. Цим публікаціям властивий певний елемент скандальності і сенсаційності, часом навіть епатажності. Проаналізовані в дисертації критичні виступи демонструють наявність трьох тем в емігрантській пушкіністиці. Перша формулюється як "Пушкін і Європа". Її трактування в еміграції й метрополії принципово різняться. Для еміграції Пушкін – поет національний, для радянської Росії – державний. Другу тему можна сформулювати як "Пушкінська свобода", а третю – "Пушкін і православ'я". В критиці про Пушкіна дуже часто згадувалися Достоєвський і Толстой. І це не було просто риторичними прикрасами, а набувало характеру символів естетичної і навіть ідейної непримиренності еміграції. Тим і пояснюється звернення в дисертації до критичних статей Є.Ляцького, Г.Адамовича та ін., присвячених висвітленню творчості Ф.Достоєвського.

У підрозділі 3.2. – "Проблеми рецепції модернізму" – досліджується типологічна детермінованість літературної критики російської еміграції. Більшість критиків до еміграції належали до різних літературних напрямів і, безсумнівно, знаходилися подекуди на протилежних не тільки ідеологічних, а й естетичних платформах. З огляду на це проблема корелятивних зв'язків естетичних орієнтирів критика у дореволюційний період та в еміграції є основною для виокремлення певних типологічних рядів. Безсумнівним також є і те, що критика російської еміграції ввійшла до загальноєвропейського культурного контексту.

Аналіз типологічних зв'язків емігрантської критики з доемігрантським літературним контекстом дає підстави стверджувати, що в критиці російського зарубіжжя домінують естетичні категорії Срібного століття. Свідоцтвом цього є перевага суб'єктивного чинника над культурно-оцінними судженнями, сприйняття особистої долі як особистої історії, досвід катастрофи історичного існування, принцип естетизації