LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Літературна притча: нові межі розуміння

УДК 82.09

Ю.Ю. Міснік,

аспірант

(Житомирський державний університет)

Літературна притча: нові межі розуміння

У статті розглянуто нові можливості розуміння терміна "притча"; алегоричність та християнські мотиви як форма та зміст притчі. Алюзія трактується як один із механізмів алегорії. Автор тлумачить драму-притчу як частину культурної спадщини "нової драми".

Літературна притча бере свій початок з Біблії, саме з Нового Заповіту. В Старому Заповіті є так звана Книга Притч Соломонових. Однак ця Книга Притч практично не має нічого спільного із славнозвісними притчами Христа. Коли мова заходить про слово "притча", то згадують лише притчі Христа. У свідомості людини притчі Христа постають окремим витвором. Вони зайняли певне місце й мисляться у вирізненні. Саме Христові притчі становлять основу відомого поняття "притча". Не так звані Притчі Соломона, не будь-які інші утворення, які називаються притчами. Так, відомо, що у стародавньому Китаї існував певний жанр притчі. Якщо провести ґрунтовні діахронічні розвідки, то, можливо, виявиться, що не тільки у древньому Китаї або в Ізраїлі був жанр притчі, але і в багатьох інших цивілізацій або народів. Але що це доводить стосовно загальновживаного нині поняття "притча"? Б. Шоу, наприклад, називає принаймні два свої твори "притчами": "Людина та надлюдина" [1: 63] та "Назад до Муфасаїлу" [1: 64]. Проте навряд чи Б. Шоу, називаючи свої твори "притчами", був свідомий стародавніх китайських притч або притч Соломона. Годі сказати, що це було не так: адже, по-перше, він був європеєць, по-друге, основу творів, названих ним притчами, становить християнська проблематика. Йшлося про притчі Христа. Іншими словами, генеалогічно виводити жанр притчі, в якому творив, наприклад, Б. Шоу, із стародавніх китайських, іудейських та ін. так званих притч не є правомірним. Це стосується не тільки творів-притч Б. Шоу, це стосується всієї європейської літератури, яка в основі своїй є християнською. Тому єдиним генеалогічним джерелом синхронного поняття літературна притча є саме притча Христа: більш глибоке діахронічне сягання не є доцільним. Адже яка відповідність між притчами Христа та древніми китайськими притчами, якщо навіть притчі Соломона – це вже далеко не притчі Христа? А тому слід задати риторичне запитання: то які саме притчі мав на увазі Б. Шоу, називаючи свої твори притчами?

Щоб мати право оперувати словом притча, треба зрозуміти поняття, яке позначається цим словом. А це означає, що потрібно з'ясувати суть оригінального поняття, суть Христової притчі. Коли послуговуються словом "притча", то завжди є свідомими первинного утворення – притчі Христа. І тут відбувається парадоксальна річ: здебільшого є свідомими первинної належності слова, однак не згадують самої суті цього слова, коли послуговуються ним.

У чому ж суть поняття "притча"? Більшість одностайно говорить про алегоричну форму подачі змісту, коли мова заходить про дефініцію поняття "притча". Зважають на повчальність, мораль, глибокий філософський зміст. Останнім, наприклад, притча відрізняється від байки. Так, усі ці ознаки є слушними у визначенні поняття "притча", однак бракує головної ознаки, яка формує твердий каркас, стрижень поняття. Йдеться про зміст. Здебільшого змістом нехтують. Це є неправомірним хоча б з огляду на існування теоретико-літературної єдності форми та змісту твору. В основі ж оригінального поняття "притча" зміст превалює над формою. Христос, у першу чергу, навчав, і вже потім – розповідав. Відміність відчутна. Христос не був оповідачем, він був учителем. Отож в основі поняття "притча" лежить зміст Христової притчі. Іншими словами, головною ознакою літературної притчі є тематичний ухил у сторону зв'язку Бога та людини.

У теорії літератури досить часто можна бачити вирази "оповідання-притча", "роман-притча", "драма-притча" тощо. "У 20 ст. у формі притчі почали створюватися не лише оповідання (Ф. Кафка, В. Борхерт), а й п'єси (Б. Брехт, Ж.П. Сартр), й романи ("Чума", 1947, А. Камю)", - зауважує О.В. Гладкова [2: 809]. Що взято за основу подібних теоретико-літературних конструкцій ("оповідання-притча", "роман-притча", "драма-притча" тощо)? Виключно алегоричність. Подібний акцент на алегоричність у конструюванні вищезазначених виразів чітко відображено в існуванні терміна "парабола". Термін "парабола" – дуплет терміну "притча" (цікаво, що з англійської parable – "притча"). Парабола – "мораль у формі іносказання, притча" [2: 717]. На основі алегоричності як провідної риси твору терміни парабола та притча принципово не розрізняють. "У літературі 20 ст. парабола – багатозначне іносказання у прозі та драмі: "Процес" (1915) Ф. Кафки, "Старий та море" (1952) Е. Хемінгуея, "Жінка у пісках" (1962) Кобо Абе", – пише М.Л. Гаспаров [2: 717]. На наш погляд, твори, основою поетики яких є лише алегоричність, слід називати параболами. Натомість притчами бажано називати твори, які все ж наближаються до первісного значення слова притча, тобто твори, які наслідують притчу не лише за формою (алегоричність), але й за змістом. У цьому сенсі, наприклад, повноправним є визначення твору "Чума" як "роману-притчі", оскільки в ньому в алегоричній формі простежується начало Бога. Натомість твір У. Голдінга з етичною проблематикою "Володар мух" слід називати не повістю-притчею, а радше параболою.

Твір Б. Шоу "Дім, де розбиваються серця" цілком можна назвати драмою-притчею. Ця драма-притча побудована на основі алюзії до історії Ноєвого ковчегу. Ця алюзія несе в собі алегоричне начало. Читач свідомий наявності у творі біблійної алюзії. Іносказання, характерне для притчі, якраз і полягає у тому, що людина намагається зрозуміти смисл такого залучення, намагається переосмислити цю історію, знайти те, що ховається за відомим смислом історії про Ноїв ковчег.

"Дім, де розбиваються серця" (1917). На самому початку п'єси, в ремарці, виведено образ, який дуже привертає увагу. Йдеться про образ дому, "побудованого на зразок старовинного (виділення – М.Ю.) корабля з високою кормою", з вікнами "у вигляді ілюмінаторів", з "бортами" [3: 499]. Корабель "старовинний". Цей корабель – ковчег Ноя. Люди, котрим поталанило увійти на борт Ноєва ковчега, були всі праведники. Можна говорити про певну якісну типологізацію людей, які перебували у Ноєвому ковчезі. Їх визначальна, загальна якість – праведність. Йдеться про якісну однорідність, визначеність тих, хто перебував у ковчезі. Окрім цього, Ноїв ковчег символізує у книзі Буття ще і універсальну модель усього живого, людини і тварини, які заселяли світ до потопу. У ковчезі були у своїй одиночній представленості всі істоти, взяті за парою. Згадаємо причину потопу, побудови ковчегу. "Побачив Господь, що людська злоба на землі велика та що всі думки й помисли сердець увесь час тільки злі, і шкодував, що створив людину на землі, тож на серці йому стало важко; і сказав: "Знищу з лиця землі людину, яку я сотворив: людину, скотину, плазунів і птиць піднебесних, бо каюсь, що створив їх" (Буття 6, 5-7). Як бачимо, основна причина потопу – бажання Бога знищити все живе, оскільки воно чинило багато зла. Знищити саме все живе: "людину, скотину, плазунів і птиць піднебесних [виділення – М.Ю.]". "І сказав Бог до Ноя: "Я ухвалю покласти кінець кожному тілу, бо земля переповнена насильством через них. Отож я знищу їх разом із землею (виділення – М.Ю.)" (Буття 6, 13). "Але з тобою я зроблю союз. Ти ввійдеш у ковчег, ти, твої сини, твоя жінка й жінки твоїх синів з тобою. З усього, що живе, з усякого тіла введеш у ковчег подвоє з кожного роду, щоб зберегти їх живими з тобою. Нехай будуть самець і самиця. З кожного роду птаства, з кожного роду скоту й з кожного роду земних плазунів, по двоє з кожного роду прийдуть до тебе, щоб зберегти їх живими (виділення – М.Ю.)" (Буття 6, 18-20). А тепер найголовніше. "Господь сказав до Ноя: "Увійди ти і вся твоя родина у ковчег, бо тебе одного з цього роду побачив я праведним передо мною. Зо всякої чистої скотини візьмеш по семеро до себе, самців і самиць, а з нечистої скотини по парі, самця й самицю. З птаства піднебесного теж по семеро, самців і самиць, щоб зберегти живим насіння по всій землі (виділення – М.Ю.)" (Буття 7, 1-3). Повернемося до суті потопу й Ноєва ковчега. Бог учинив потоп, щоб згубити абсолютно всіх злих, грішних людей. Усіх. Він хотів покінчити зі злом у людях. Проте він знайшов Ноя, через якого вирішив оновити людство у виключній праведності. Для цього Бог закликає у ковчег, окрім Ноя, всю його сім'ю. Вони становитимуть джерело праведності на землі. Оскільки Бог згубив усіх грішників, він і забезпечив існування (у вигляді сім'ї Ноя) тільки праведників. Загинули тільки грішники, будуть існувати тільки праведники. Бог повелів узяти всі зразки живих істот: нічого не мало