LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Літературна спадщина Ентоні Манді: специфіка взаємодії традиції та новаторства

і методологічні засади дослідження, окреслюється предмет і об'єкт літературознавчого пошуку, а також наводяться дані про апробацію основних положень дисертації. Крім того, у вступі висвітлюється стан вивченості проблеми та систематизуються біографічні й історико-літературні відомості про Ентоні Манді, які дозволяють створити загальне уявлення про його життєвий і творчий шлях та окреслити контури літературного портрету цього письменника-експериментатора.

У ПЕРШОМУ РОЗДІЛІ – „Поетика роману Е.Манді „Зелото" – під жанровим кутом зору розглядається найвідоміший прозовий твір Е.Манді, при цьому з'ясовується міра традиції та ступінь новаторства автора.

У підрозділі 1.1 представлений огляд дослідницьких суджень стосовно специфіки поєднання елементів романічної (romance) та власне романної (novel) поетики у межах художнього простору єлизаветинського роману, а також осмислюється жанрова типологія таких модифікацій художньої прози, як „romance" і „novel".

Систематизація наукового досвіду зарубіжних та вітчизняних теоретиків літератури (Е.Бейкер, Дж.Найт, А.Кеттл, В.Аллен, А.Михайлов, А.Есалнек, Н.Копистянська, Н.Бернадська) дозволила визначити коло жанроутворюючих детермінант і характер жанрової структури двох модифікацій романного жанру4. Для "romanсе", який за словами П.Грінцера правомірно називати "романом першої епохи", характерною є присутність авантюрно-фантастичних мотивів, наявність рівнодостойних шляхетних головних героїв, щедре використання геліодорівських кліше, штампів і стереотипних ситуацій. "Novel" – тип роману, що вийшов на літературну арену на схилі доби Відродження, характеризується орієнтацією на художнє осмислення актуальних проблем, відображення тогочасної соціальної ситуації, відтворення психологічних або світоглядно-онтологічних конфліктів шляхом чіткого структурування магістрального сюжету.

Англійський пізньоренесансний роман характеризується динамічною взаємодією романічного та романного начал, причому питома вага кожного з них виявляється детермінованою художніми орієнтирами самого романіста, рівнем його загальнокультурної ерудиції, а також естетичними смаками потенційного реципієнта, на якого орієнтується автор.

У підрозділі 1.2 проаналізовано назву та композиційні особливості роману Е.Манді. Орієнтуючись на тогочасну літературну моду, сформовану успішними творчими пошуками Дж.Лілі, Т.Лоджа, Р.Гріна, письменник пропонує двокомпонентну назву: "Зелото. Джерело слави. Написано в саду любовних пригод. Містить приємні бесіди двох шляхетних джентльменів з Італії. Слугує дружнім вітанням Евфуесу на честь його недавнього прибуття до Англії". Її перша частина містить значуще (семантично насичене) ім'я головного героя, що походить від грецького слова "зелот" (ревний прихильник, поборник, заступник), а друга – у метафоричному вигляді резюмує провідну ідею. У такий спосіб автор намагається окреслити проблемно-тематичний простір твору – пошуки слави. При цьому остання розуміється по-ренесансному, тобто як прижиттєве визнання особистості, що значною мірою є еквівалентним сучасним поняттям "репутація" та "популярність". Тема особистої слави стимулювала інтерес до життєвого шляху індивідуума. І цей інтерес знайшов яскраве втілення в тогочасних літературних біографіях відомих історичних персон, таких як Данте, Петрарка, Боккаччо, Бенвенуто Челліні, Томас Мор, Філіп Сідні та ін.

Ще одним надзвичайно важливим смислоформуючим словом у назві роману Манді є лексема "сад", яка символізує процес творчих пошуків самого письменника, його власну мистецьку майстерню. Сад тут постає як своєрідна алегорія літературної творчості, як уособлення тієї естетичної насолоди, яку спроможне дарувати людині справжнє мистецтво.

Йдучи у річищі тогочасних літературних традицій, Е.Манді в назві свого роману не тільки анонсує загальний зміст, а й накреслює основні риси його поетики: авантюрність та любовну тематику (amorous aduentures), присутність дискурсивного компоненту (delicate disputation), а також зв'язок із традицією елітарної інтелектуальної прози, зафіксований згадуванням про Евфуеса, чиє ім'я в ті часи було на вустах у всіх освічених єлизаветинців.

Композиційна структура „Зелото" поділяється на три частини, які суттєво відрізняються не тільки за текстовим обсягом, але й за тематичним комплексом та специфікою художньої репрезентації концептуально вагомих ідей. У перших двох частинах твору Зелото – син герцога Венеції, – котрого приваблюють далекі незнані землі та невідомі народи, подорожує, сподіваючись побачити світ, набути необхідного життєвого досвіду та завоювати славу. Основні колізії твору певною мірою забарвлені аксіологічною проблематикою (призначення людини, її ставлення до світу, пошук морально-етичного ідеалу та ін.).

Третя частина, що має назву "Витончена вигадка", є, по суті, вставною новелою, сюжет якої вибудовується шляхом поєднання описів випробувань закоханих героїв з джестовими епізодами. Ця історія представлена як твір, що належить перу Астрефо.

Композиція „Зелото", хоча й позбавлена структурної досконалості та логічної узгодженості окремих частин, є проявом формотворчих експериментів Манді у царині романістики. Їх сутність полягає в тому, що письменник наважується в межах одного художнього простору поєднати елементи поетики риторичної „високої" прози (рицарський роман та героїко-епічна поема) та „низової" літератури (новела, джест). Сполучною ланкою трьох композиційних блоків слугують образи головних героїв роману – Зелото та Астрефо. Відсутність чіткого фіналу, де б остаточно розставлялися крапки над „і", навряд чи правомірно вважати суттєвим недоліком або кваліфікувати як брак художньої майстерності автора. У лоні англійської художньої прози романна наративна техніка у ті часи ще тільки починала розроблятися, і певна недосконалість була типовою для досліджуваного періоду розвитку жанру, про що свідчать твори інших єлизаветинців, зокрема Дж.Гасконя, Дж.Лілі, Р.Ґріна та інших.

У підрозділі 1.3 аналізується хронотоп роману "Зелото" – надзвичайно важливий аспект, що є принципово значимим для адекватної рецепції твору та об'єктивної оцінки художніх досягнень Манді-романіста.

Аналіз хронотопу „Зелото" дозволяє виявити деякі особливості сприйняття простору й часу в єлизаветинську добу. Перипетії роману вписуються у сучасну авторові епоху – період розквіту Англії. При цьому перший сигнал, що маркує час подій, подається читачеві вже у розгорнутому заголовку, коли автор згадує ім'я Евфуеса – широковідомого літературного персонажа – головного героя однойменного роману Дж.Лілі. Подібна алюзія до популярного серед тогочасних шанувальників мистецького слова твору сприяє формуванню певних часових координат: читач відчуває, що описувані в романі події відбувалися нещодавно, тобто за часів правління Єлизавети Тюдор.

Конкретизує письменник і художній простір свого твору, наповнюючи текст