LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Літературна спадщина Ентоні Манді: специфіка взаємодії традиції та новаторства

точними географічними топонімами – назвами країн і міст. Щоправда, простір роману позначений антиномією: він складається із двох різнохарактерних частин – християнської Англії та мусульманської Персії. Два контрастні хронотопи структурують своєрідні опозиційні макросвіти: рідний авторові і читачам англійський та екзотичний і ворожий персидський. Антитеза двох ареалів – свого й чужого – є протиставленням гуманістичного й антигуманістичного, прогресу та занепаду, добра і зла. Кожен із двох просторів означений своїм онтологічним змістом. За допомогою контрасту письменник намагається задекларувати ідею людяності, формуючи певні гуманістичні заповіді: людина має знайти в собі внутрішню силу, щоб відстоювати загальнолюдські цінності та ідеї християнства.

У романі Е.Манді "Зелото" спостерігається дистрибуція різножанрових начал за принципом часопростору. За різними просторовими сферами закріплені відмінні жанрові домінанти. Так, ліс, де живе відлюдник Астрефо і до якого випадково потрапляє головний герой, є аналогом пасторального "locus amoenus". Світ розповіді Зелото, де він є головною дійовою особою, – це авантюрно-пригодницький простір, в якому задіяні й до певної міри переосмислені традиційні елементи поетики рицарського роману. Простір третьої структурної частини роману тяжіє до джестової стихії з її культом винахідливості, дотепності і гострого слівця. В романі є часова конкретизація (діалог між Зелото та Астрефо подано лінійно у ракурсі „теперішнього", а розповідь головного героя про свої пригоди – як „минуле"). Завдяки такому поєднанню створюється особлива мозаїчність, що відповідає маньєристичному принципу „розмаїтості".

У підрозділі 1.4, що присвячений ейдології роману Е.Манді „Зелото", шляхом виявлення та аналізу культурних кодів досліджуються особливості структурування образів головних героїв.

Система образів персонажів цього твору представлена головними героями (Зелото, Астрефо, Страбіно, Корнелія і лихвар Трусуленто) та низкою другорядних дійових осіб.

У перших двох частинах центральними фігурами є Зелото, який виконує одночасно функцію і суб'єкта, і об'єкта розповіді, та відлюдник Астрефо, що виступає слухачем Зелотових історій. Персонажами третьої частини роману – новели, яку Астрефо дає прочитати своєму гостеві, – є дві любовні пари (Корнелія і Страбіно, Бризана і Родольфо) та лихвар Трусуленто.

У змалюванні образу Зелото романіст орієнтується на відтворення реалій життя та власний досвід. Образ відлюдника Астрефо дозволяє Манді ввести до художнього простору "locus amuenus" – улюблений топос ренесансних авторів – і в такий спосіб віддати належне модній у ті часи пасторальній традиції. Жіночі образи роману свідчать про визнання письменником самоцінності людської особистості, що усвідомлює своє право на активність та ініціативу. Подаючи образ Трусуленто у негативному світлі, Манді виступає як захисник моральних підвалин суспільства, як той, хто бичує його вади. Адже лихварство, чия роль у становленні капіталістичної формації була прогресивною та історично виправданою, тогочасною спільнотою сприймалася як соціальна виразка, ганебне зло.

Е.Манді конструює особливу романну реальність, використовуючи ряд стійких культурних кодів: ренесансний індивідуалізм, апологетика королеви Єлизавети, реабілітація жінки як дієвого начала та негативне ставлення до лихварства.

У підрозділі 1.5 розглядається жанрова природа роману Е.Манді. Своєрідність жанрової структури перших двох частин роману „Зелото" полягає в поєднанні елементів, типових як для романічного („romance"), так і для романного („novel") начал. При цьому романне слугує своєрідною основою, на якій вибудовуються численні романічні відгалуження, що формуються за рахунок різноманітних кліше, притаманних рицарським середньовічним і ренесансним романам (наприклад, „Ефіопіці" Геліодора), а також епізодів, прямо запозичених із Пальмеринівського циклу.

Третя частина роману „Витончена Вигадка" за своєю жанровою природою суттєво відрізняється від двох попередніх. Це забавна новела, про хитромудрі витівки юних коханців, що написана в руслі джестової традиції. До речі, згодом сюжет цієї новели В.Шекспір використав у своїй комедії „Венеціанський купець". Головним сюжетоутворюючим фактором у „Витонченій Вигадці" виступає не авантюрність, що була характерною для ренесансного рицарського роману, а любовна пригода, яка, як і в Аріостівському "Несамовитому Орландо", організовує сюжетну інтригу. Основним мотивом цієї історії стає подолання перешкод на шляху закоханих до щастя, при цьому замість традиційних для любовно-авантюрних романів чеснот (вірність у коханні, фізична сила, відвага) на перший план виходять такі риси, як природна мудрість і винахідливість. Таким чином, топоси ренесансної новелістики знаходять у третій частині роману „Зелото" доволі переконливу і цікаву актуалізацію.

У цілому ж на поетиці роману позначається набутий автором досвід освоєння філософських діалогів, ренесансної новелістики, ліричної поезії, пальмеринівських рицарських романів та джесту. Цей твір, що має конгломеративну жанрову структуру, є цікавим зразком єлизаветинської романістики, яка була позначена яскраво вираженою експериментальністю.

У підрозділі 1.6 увага акцентується на маньєристичному характері художньої манери Е.Манді.

Аналіз евфуїстичних рис роману „Зелото" дає підстави назвати його автора епігоном Дж.Лілі, оскільки Манді наслідує лише формальні стильові особливості евфуїстичної прози. Його стиль не настільки вишуканий, він майже не використовує такий стилістичний прийом, як „гра зі словом", і значно поступається Лілі в інтелектуалізмі. Щоправда, в „Зелото" відчувається сатиричний струмінь, якого зовсім немає в „Евфуесі".

Роман Манді насичений риторичними прийомами, численними стилістичними засобами; письменник апелює до античних авторитетів та використовує цитати, завдяки чому авторська думка набуває більшої переконливості. Конструкція речень відзначається ускладненістю та високим рівнем емоційності. Щоправда, намагаючись зімітувати стиль Лілі, автор робить це досить формально й поверхово, він наслідує головним чином технічні засоби, а не сам дух евфуїзму.

Роман Манді, як і „Евфуес" Лілі, написаний у тій риторичній традиції, що бере початок ще з „Діалогів" Платона. Перші дві частини "Зелото" – це фактично діалоги із зазначенням імені того, хто говорить. Однак, якщо Лілі нерідко дає моральну оцінку подій або вчинків своїх героїв, то Манді здебільшого лише повідомляє про те, що сталося. Третя частина його твору насичена риторикою з приводу кохання і дружби, тобто присвячена тій темі, що не тільки була центральною у „високих" романах єлизаветинців Дж.Лілі, Т.Лоджа, Р.Гріна, але й згодом стала загальноєвропейською рисою любовно-пригодницького роману XVII ст.

Творчий експеримент Манді на стилістичному