LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Літературна спадщина Ентоні Манді: специфіка взаємодії традиції та новаторства

рівні полягав у використанні в романному текстовому просторі декількох форм нарації, зокрема прозових описів, поезії, діалогу, диспутів на тему кохання та ін. Це надавало стилістичній палітрі твору певної калейдоскопічності, яка до певної міри суперечила приписам ренесансних поетик щодо необхідності орієнтації на античне мистецтво з його художнім принципом стильової чистоти. Щоправда, внаслідок посилення маньєристичних тенденцій англійські письменники все частіше прагнули кинути виклик існуючому художньому зразку та виявити свою творчу індивідуальність, тож і намагалися комбінувати різнохарактерні елементи та сміливо експериментувати як зі стилем, так і з формою літературного твору. Саме таким експериментальним твором і є роман Е.Манді, у мистецькій лабораторії якого органічно поєднувалися і ренесансне розуміння категорії наслідування, і суто маньєристичне прагнення запропонувати власну форму нарації та особливий стилістичний малюнок твору.

У ДРУГОМУ РОЗДІЛІ – „Драматургія Е.Манді в контексті театральних традицій англійського Ренесансу" – досліджується драматична спадщина літератора.

Представлений у підрозділі 2.1 аналіз англійської ренесансної драматургії дозволив виявити її витоки, етапи розвитку та жанрову систему.

На думку більшості науковців, формування нового драматичного мистецтва в Англії пройшло три етапи. Перший етап (кінець XV – перші три чверті XVI ст.) характеризується творчими пошуками нових форм вираження соціальної проблематики. При цьому активно засвоюються набутки античної драми, а її форми адаптуються до умов англійської сцени.

Другий етап (кінець XVI – початок XVII ст.) є часом найвищого розквіту англійської ренесансної драми. Цей розквіт пов'язують з появою цілої плеяди драматургів-гуманістів, яких ще називали „university wits", а також зі сміливими і надзвичайно вдалими художніми експериментами таких визначних драматургів, як К.Марло, В.Шекспір і Б.Джонсон. До когорти "university wits" належали Дж.Гасконь, Дж.Лілі, Т.Лодж, Р.Грін, Т.Неш, Т.Кід, Дж.Піль та ін.

Третій етап (від смерті Шекспіра у 1616 р. до закриття театрів у 1642 р., тобто до сумнозвісного указу Кромвеля про заборону сценічних вистав) характеризується кризою гуманізму. Однак саме в цей час відчутно зростає інтерес до реальної дійсності, яка починає зображуватися в усій її непривабливості й дисгармонійності. Особливо драматургів цього періоду цікавлять складні етичні проблеми, трагічні колізії невідповідності людини й навколишнього світу, крах антропоцентричних ілюзій, боротьба між добром і злом, що розгортається в душі окремого індивідуума.

Англійська ренесансна драматургія багато чим завдячує іншокультурним театральним традиціям, зокрема античній та італійській (як середньовічній, так і ренесансній). Суттєво розширивши проблемно-тематичний спектр запозичених сюжетних моделей, єлизаветинці не тільки наповнили провідні колізії глибшим філософським, морально-етичним і соціально-політичним змістом, але й змінили загальну тональність, внаслідок чого ідейно-тематичні домінанти їхніх власних творів набули суто ренесансного звучання. Водночас тогочасні англійські драматурги продовжували розвивати й національну традицію народного театру.

Саме на перехресті академічної і народної драми й народжувався новий тип театрального дійства. Єлизаветинці відкидали жорсткий розподіл на жанри, сміливо поєднуючи в своїх п'єсах і серйозне, і смішне. Бідність декорацій вони намагалися компенсувати багатством і образністю мови, гостротою діалогів та динамікою подій. При цьому образ головного героя почав трактуватися но-новому: він перестав втілювати лише одну якусь рису, а поступово ускладнювався, набуваючи суперечливого і мінливого характеру.

У підрозділі 2.2 запропоновано аналіз комедіографічної техніки Е.Манді на прикладі драматичного твору „Джон Кент та Джон Камбер" (1595).

Комедія Е.Манді є вельми цікавою розробкою популярного сюжету народних переказів і балад про протиборство двох чаклунів. Цей же сюжет, обігрується і в п'єсі „Славетна історія монаха Бекона і монаха Бонгея" (1594), що належить перу іншого єлизаветинця – Роберта Гріна. Сама ж п'єса Манді прислужилася одним із фабульних джерел комедії Шекспіра „Багато галасу з нічого" (1598-99).

Комедія „Джон Кент та Джон Камбер" складається з п'яти актів, що цілком відповідає тогочасній європейській драматургічній традиції. При цьому на перший план у Манді виходить не боротьба чаклунів, як у протосюжеті, а історія двох пар закоханих (Сер Гріффін Мерідок і Сайданен, Граф Повессі і Маріан), які виборюють власне право на щасливий шлюб.

Інтрига комедії вибудовується на мотиві перевдягання, який так полюбляли ренесансні драматурги, котрі охоче наслідували традиції видатних античних комедіографів Плавта і Теренція. Кульмінації передує низка чаклунських містифікацій, завдяки яким у п'єсі створюється атмосфера суцільних комічних непорозумінь. У фіналі комедії майже всі отримують те, чого прагнули: Джон Кент переконливо демонструє свою перевагу над Камбером, а дві пари молодих закоханих одружуються.

У системі образів комедії є герої першого плану – чаклуни, закохані та їхні батьки, а також другорядні персонажі, чия роль в ідеологічному плані виявляється доволі суттєвою. Це – трупа акторів, серед яких учитель музики, паламар та ремісники; вони ставлять „виставу у виставі". Розгляд поведінки цих героїв крізь призму методології „нового історизму" дає підстави стверджувати, що у площині сценічної умовності цієї комедії віддзеркалюються соціально-побутові реалії тогочасної дійсності, зокрема, зростання впливовості буржуазії та усвідомлення тієї ролі, яку спроможне відігравати театральне мистецтво у житті пересічних людей і суспільства в цілому.

Е.Манді наділяє своїх персонажів яскравими мовними характеристиками. Герої першого плану говорять віршованою мовою, активно використовуючи традиційні риторичні прийоми та демонструючи глибоке знання античної традиції, християнської етики й Святого Письма, що цілком узгоджується з високим статусом цих героїв. Мова „низьких" (неелітарних) персонажів п'єси диференціюється в залежності від ситуації. Усі вони розмовляють прозою, однак, спілкуючись між собою, використовують короткі речення, насичені стилістично зниженою лексикою, а звертаючись до "високих" героїв – вживають багатослівні риторичні пасажі. Отже, Манді добре відчував зв'язок між мовною характеристикою персонажу та декорумом твору.

Показово, що драматург у своїй п'єсі не тільки зберігає специфічні риси класичної римської комедії (стрункість композиції, логічний розвиток характерів, єдність дії, сумісність частин та ін.), але й здійснює доволі вдалу спробу осучаснити матеріал, наблизивши його до реалій тогочасного англійського суспільства.

У підрозділі 2.3 проаналізовано драматичну дилогію Е.Манді про Роберта, Графа Гантінгтона, зокрема її композиційну структуру, жанрову