LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Літературна спадщина Ентоні Манді: специфіка взаємодії традиції та новаторства

специфіку та художню своєрідність.

Аналіз драматичної дилогії про Роберта, Графа Гантінгтона свідчить про те, що творчі установки автора в цілому надзвичайно близькі до тогочасного розуміння жанру трагедії, з вільним поєднанням в її структурі різнорідних художніх елементів. Щоправда, трагедіям Е.Манді явно бракує тієї прозорої ясності, що притаманна ренесансним драмам Дж.Лілі, а також тієї художньої переконливості й масштабності, що властива п'єсам В.Шекспіра.

У своїй дилогії Е.Манді розробляє сюжет популярної легенди про Робін Гуда. Саме вона структурує одну із магістральних сюжетних ліній, що органічно поєднується з периферійними лініями, які вибудовуються на мотиві зради і актуалізують проблематику християнського прощення.

Магістральний сюжет драматичної дилогії (історія життя й смерті Роберта та його коханої Матильди) просякнутий численними алюзіями на насущні суспільно-політичні й моральні проблеми, що надає творові злободенності й ідеологічної актуальності. Манді звертається до осмислення проблем ідеального державного устрою, питань про правомірність і наслідки узурпації влади, про значення особистості монарха, його якостей людини і правителя. Водночас у п'єсі відчувається і властиве фольклорним жанрам (баладі, казці, легенді) розуміння правди й справедливості, що надає певного оптимістичного забарвлення трагедії в цілому і її фіналові зокрема. Цей оптимізм зумовлюється логікою вчинків головних позитивних персонажів (і Роберт, і Маріон перед смертю прощають своїх кривдників і ворогів), а також моральним переродженням одного із основних "геніїв зла" – шерифа Ноттінгемського – під впливом Робертового благородства.

У першій частині дилогії „Повалення Роберта, Графа Гантінгтона" перехрещуються дві основні сюжетні лінії. Перша, більшість перипетій якої генетично укорінені в англійській баладній традиції „під деревом зеленим", висвітлює колізії індивідуальної долі титульного персонажа п'єси – Роберта, котрий з Графа Гантінгтона на очах у публіки перетворюється в Робін Гуда і вступає у відчайдушну боротьбу з соціальним злом та несправедливістю. Друга сюжетна лінія має суспільно-політичний характер: тут йдеться про підступну зраду, узурпацію влади та моральне падіння деяких можновладців – Принца Джона, Королеви Еліонор та Пріора Гілберта.

Друга частина дилогії „Смерть Роберта, Графа Гантінгтона" розпочинається з повернення Короля Ричарда, котрий викликає Робіна на суд та повертає йому титул і маєток. Драматург тут створює образ доброго монарха, який відновлює справедливість та карає винних.

Незважаючи на те, що дилогія Е.Манді має певну історично-фольклорну основу, цей твір не можна віднести до історичних хронік. Його проблематика, створюваний у ньому ідейно-художній універсум породжені сучасністю драматурга. Історичне начало, що постає у легендарно-фольклорному забарвленні, не виконує у жанровій структурі п'єси домінуючої чи навіть принципово вагомої функції, як, приміром, в історичних хроніках В.Шекспіра. Усі події, участь у яких беруть герої Манді, репрезентуються як елементи приватних біографій окремих людей, а не як історичні факти, значимі для долі держави та нації. Конфлікт трагедії, хоч і має соціально значиме звучання, втім, постає здебільшого як конфлікт між особистостями, а не впливовими історичними особами, чиї вчинки спроможні впливати на долю народу. Жанрова своєрідність дилогії Е.Манді зумовлюється взаємодією трьох різнохарактерних стихій (фольклорної, ліричної і драматичної) та поєднанням елементів балади, комедії і трагедії.

ТРЕТІЙ РОЗДІЛ – „Пейджент „Тріумф Золота" Е.Манді в контексті театральних практик пізнього Середньовіччя та Відродження" складається із трьох підрозділів, у яких об'єктом комплексного аналізу постає жанр пейджента.

Думки дослідників стосовно семантичного наповнення терміну „pageant" суттєво відрізняються. Одні науковці обмежують значення цієї лексеми чи то підмостками, на яких виконується святкове дійство (Д.Гасснер, Е.Томпсон), чи то виставою, що розігрується на возі (М.Бредбрук). Інші ж, як, приміром, М.Белінгер та М.Е.Сміт, включають до структури пейджента не тільки процесію, що рухається, але й самі вистави, кожна з яких є окремим компонентом цілісного дійства. Остання концепція видається більш слушною. Водночас, детальне знайомство з текстами пейджентів дає підстави говорити про вагому роль авторських ремарок, які стосуються характеру, декорацій і темпів руху процесії. Саме вони значною мірою впливають на ідейну спрямованість та естетичну природу цього художнього феномену. Отже, пейджент – це цілісний твір-п'єса, текст якого включає опис процесії, серію мікро-вистав з ремарками та авторськими інструкціями щодо виконання сценічного дійства під час святкової церемонії.

Культурно-історична цінність англійського ренесансного пейджента визначається тим, що в ньому знайшли відображення важливі соціальні зміни: розпад феодалізму, швидкий розвиток економіки, ремесла, торгівлі, зміцнення статусу Лондона як столиці метрополії. Ця жанрова модель була водночас і продуктом певної соціокультурної ситуації, і різновидом театральної практики, яка акумулювала досвід літургійної драми, пізньосередньовічних містерій і мораліте. Щоправда, пафос пейджентових настанов мав здебільшого світський характер.

Широкої популярності пейджент як специфічний різновид театралізованих розваг набуває саме в період правління династії Тюдорів, коли узвичаїлися святкові церемонії посвячень на важливі громадські посади. Престиж вистав на честь інавгурації Лорда Мера значною мірою зумовлювався такими факторами, як стрімке зростання впливу міської влади на життя громади та пересічних громадян, пожвавлення загального інтересу до різноманітних розваг і урочистостей, а також збільшення кількості ремісничих гільдій, які прагнули голосно заявити про своє існування та продемонструвати свою заможність і спроможність реально впливати на суспільно-політичне життя.

Аналіз передумов появи та історія становлення пейджента дозволяють стверджувати, що ця жанрова модель своїм корінням сягає у ритуально-культове минуле. Зберігаючи обрядову функціональність, вона акумулює художній досвід театральних практик пізнього Середньовіччя.

Пейджент Е.Манді „Chruso-thriambos. Тріумф Золота..." справедливо вважається одним із найкращих взірців жанру. Згідно з жанровою традицією, заголовок пейджента містить власне назву та пояснювальний коментар, у якому вказується ім'я нового Лорда Мера, дата його інавгурації, гільдія, що замовила виставу, та ім'я й соціальний статус автора твору.

На відміну від університетської та світської драми, пейджент не мав усталеної форми репрезентації сюжету із зафіксованою кульмінацією та розв'язкою. Сутність „дійства", сценарієм якого був пейджент, обумовлювала особливу композицію твору. „Тріумф Золота" розпочинається зі своєрідної пантоміми, яка розігрується на воді, а зав'язкою театралізованої