LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Літературна творчість А.М.Нахімова

з впевненістю твердити, що письменник створив тип в'їдливо-сатиричної байки, не повторюючи інших поетів, а зберігаючи свою тематику і головне – свою поетичну інтонацію.

Жанр епіграми був, мабуть, у російській літературі не менш популярним за жанр байки. До нього звертались практично всі поети-попередники і сучасники А. Нахімова: від Сумарокова і Державіна до Пушкіна і Баратинського. Ми ставили за мету розглянути конкретну проблему – своєрідність епіграматичної поетики А. Нахімова, її зв'язок з іншими сатиричними жанрами письменника, вважаючи за необхідне побачити не лише тотожність нахімовської епіграми з традицією на рубежі XVIII – XIX ст., але, як в сатирі і байці, – її особливості, специфіку, самобутність.

А. Нахімов пов'язував свої епіграми із загальним проблемним пафосом своєї творчості. Значна кількість тем нахімовських сатир і байок варіюється в малих віршованих формах – в епіграмах, жартівливих епітафіях, надписах. Тут є твори, спрямовані проти сановитих, родовитих ("К родословному древу", "Ослу Вельможе"), проти скупості і бездушності ("К портрету подьячего", "К изображению блохи"), проти дурниць і невігластва ("Ослу Вельможе", "Глупому стихотворцу"), проти модників і наслідування всього французького ("К модным женщинам", "Вопрос француза и ответ русского"), проти лестощів, ("Зеркало и урод"), заздрощів, поганих лікарів і т.п.

Прагнення до афористичності, місткості епіграм і епітафій посилювало їхнюузагальненість. Тому не вбачаємо за потрібне приписувати цим творам "конкретність" життєвих колізій, як це іноді трапляється.

Об'єктом сатиричних віршів А. Нахімова були не лише морально-суспільні явища сучасної йому Росії, але й літературно-естетичного життя епохи. У цих віршах поет демонструє відмову не просто від рабського наслідування звичним, загальноприйнятим римам ("Нет, рифма! Ты забудь нас почитать рабами"), але й від епігонської підпорядкованості класицистичній традиції. Активно боровся Нахімов і з клішуванням біблійно-літургійних ремінісценцій.

Темі літературної творчості присвячена чи не найбільша кількість дрібних за обсягом поезій А. Нахімова: "Неизвестному сочинителю", "Песни о походе Игоря против половцев", "Тарасу-автору", "Горациеву подражателю" та ін. У цих творах, безумовно, відчутний відгомін особистої полеміки письменника з літераторами і критиками його часу, навіть з конкретними представниками харківського оточення, проте конкретні алюзії і прототипи вже не лише безповоротно втрачені, але, мабуть, не так і важливі, оскільки поет у кожному випадку прагнув до узагальнень, до вираження творчих принципів і створення типів, до висловлювання афористичних, універсальних суджень, а не до відображення конкретної ситуації.

Серед поетичної спадщини А. Нахімова є сфера практично не досліджена – це його ліричні і духовні вірші. Образ сатирика, сміливого критика суспільних вад немов зводив заслін у свідомості літературознавців щодо сприйняття його лірики, оскільки вона начебто не вписувалась у цей образ, порушуючи усталену послідовність і цілісність. Певно, це було однією з причин непомічання ліричних мотивів А. Нахімова критиками.До того ж, обстоюючи просвітительську і демократичну позицію письменника, науковці 1980-1990-х рр. уникали акцентування на складних, неоднозначних аспектах його світогляду. Його малі твори на тему релігії ("Гуру", "Безбожнику", "Цветочек") надруковані лише в збірнику, підготовленому самим автором, а у виданнях радянського періоду ніколи не передруковувались.

Проте вивчення поетичної творчості А. Нахімова у повному обсязі дозволяє зрозуміти своєрідність цієї цілісності, ясніше уявити собі художні пошуки письменника, пов'язати їх з художньо-естетичним контекстом його епохи. Розміщуючи аналіз всіх ліричних творів поета в кінці розділу, нами свідомо порушується хронологія їх написання, з метою глибшого осмислення й аналізу основних жанрових груп віршів, (зауважимо, що ми зберегли той порядок, який наявний у виданнях збірника творів А. Нахімова, розпочинаючи з 1815 р.).

У вірші "Поэт" А. Нахімов оспівує творчу силу митця. Автор підкреслює творчу і водночас чарівну можливість поезії "средь диких вдруг пустынь" народжувати міста, про здатність поета підкорювати своїй пісні диких звірів і вгамовувати війни. Протиставляючи два типи влади – "власть-бич" тирана и власть "к блаженству путь" поета-Бога, – він створює яскраву картину-видіння, в якій лик творця, почасти неждано для такого вірного охоронця просвітительських традицій постає як романтичний – це юнак з палаючим поглядом, привабливою і страшною усмішкою, а головне, з полум'яною і ніжною душею. Навіть постать Гомера у вірші подається як приклад романтичного поета. Романтичні обертони відчутні і у вірші "Златое время".

У лірико-патетичному гімні "К России" А. Нахімов звертається до тематики і проблематики громадянської, а не інтимної лірики. У гімні відчутні державницькі інтонації, підкреслена не стільки радість переможного войовничого духу, скільки готовність до патріотичної жертовності. Ліричними інтонаціями наповнені і твори духовного змісту. Вони є свідченням того, що Просвітительство перепліталось у Нахімова з церковним віруванням. Почасти це пов'язано з особливостями Просвітительства в Росії. З іншого боку, варто враховувати і те, що А. Нахімов, сучасник Французької революції і пореволюційних літ, разом зі своїм поколінням пережив переоцінку цінностей, але відмовився сприйняти деїстичну чи атеїстичну позицію західних просвітителів.

"Песнь Вере" – один з перших (якщо не перший) поетичний досвід студента Харківського університету – це переспів XVII псалма. Цей жанр, як відомо, відіграв дуже важливу роль у становленні російської лірики. У "Песне Вере" автор звертається до власного духу, пробуджуючи його для прославлення "Всесильного Бога дщері" – Віри. Релігійне почуття постає у вірші як утілення покори, воно далеке від пристрасті непокірливих сердець. В описаному А. Нахімовим видінні небес поєднується урочистість інтонації, архаїзована лексика і класицистична алегоричність. Водночас нахімовська алегорія Віри сентиментально позначена, видіння перетворюється в зворушливо-чуттєву картину дочки, що стоїть на колінах перед батьком, плачучи і простираючи до нього руки. Скорбота Віри пов'язана, як свідчать її слова, звернені до Бога, з тим, що Захід зруйнував храми. Мова йде про конфесійні розходження між західною і східною гілками християнства. А. Нахімов виступає проти Французької революції, особливо проти якобінського періоду, що намагався замінити релігійний культ культом Розуму.

У дисертації вперше наводиться і аналізується текст ліричної поезії "Песня октября 25-го", написаної у зв'язку зі смертю маленького сина. Вона залишилась у рукописі. Згадуючи цей твір, дослідники зараховували його до елегії, до того ж вбачали в ньому поетичну невдачу автора. Проте, не заперечуючи елегійної інтонації, клішованої літературно-сентиментальної модальності "Песни", ми схильні вбачати в ній стилізацію під народну пісню – плач, звернення до ліричної фольклорної традиції.

Картина поетичної творчості А. Нахімова з врахуванням максимально повного аналізу різних віршованих жанрів і стильових тенденцій вимальовується більш чітко і дозволяє