LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Літературна творчість А.М.Нахімова

уточнити уявлення про зміст і функції його віршів. Будучи поетом перехідної епохи на порубіжжі XVIII-XIX ст., А. Нахімов поєднує часом органічно, часом – еклектично, класицистичні і барочні, сентименталістські і ранньоромантичні елементи. Для нього характерні і різко сатиричні, і ліричні, і трепетно духовні інтонації. Проте провідним художнім завданням письменника є моралістична критика, сатиричне висміювання людських вад. Тим самим письменник посідає в системі сатиричної літератури часу своє особливе місце.

У третьому розділі "Поетика прози і драматургії А.М. Нахімова" розглядається прозаїчна спадщина та драматургія А. Нахімова. У зв'язку з тим, що вони, по-перше, поетологічно нерозривно пов'язані з просвітительською проблематикою і стилістикою, функціонуючих в історико-культурному контексті перехідної епохи, по-друге, позначені фрагментарністю, ескізністю, свого роду експериментальними пошуками жанру.

Якщо поетичні твори письменника знайшли своє, хоча і скромне місце в дослідженнях науковців, то його прозові твори лише згадуються, констатуються, але самі вони випадають із орбіти аналізу якихось значних явищ цього роду в літературі кінця XVIII - початку XIX ст. Причини того вбачаються в негативній оцінці прози письменника, зробленій ще в позаминулому віці, а також і в тому, що проза його здебільшого зберігається в архівах. Необхідно додати, що периферійність саме прозової творчості є результатом спрямованості А. Нахімова на жанрово-естетичну ієрархію класицизму, хоча в межах переважно просвітительсько-класицистичної художньої системи залишилось місце для власної, улюбленої ним проблематики, навіть для жанрово-стильових експериментів – здебільшого сентименталістських.

Так, "Сказание о Фемиде и об иноплеменных приказных", є зразком просвітительської сатиричної алегорії, тісно пов'язаної з традицією західноєвропейської філософської повісті у прагненні "не тільки порівнятися з людьми, але й перевершити їх". Сатиричний опис мавп, їх наміри до роздумів, філософствування, звичайно, виражають не лише особисте неприйняття Нахімовим вольтер'янства в його специфічному російському розумінні, коли воно ототожнювалось з атеїзмом і радикалізмом (як відомо, кінець XVIII - початок XIX ст. був часом переоцінки цінностей, в першу чергу, ідеалів минулого).

Прозаїчна спадщина А. Нахімова, безсумнівно, поступається за своїми естетичними набутками перед його поезією. Проте саме у сфері прози письменник постає не лише сатириком, але й філософом, панегіристом, навіть романістом, випробовуючи свій хист у різних стилях, нехай і в межах риторичної традиції, що ще не знайшла, але вже поступово прокладала шлях до красномовності і повноцінної художності. До того ж очевидним є схожість окремих сатиричних тем, проблем, що піднімались у поезії і прозі: це перш за все неправий суд, хабарництво, неосвіченість, користолюбство і безсердечність, проти яких неодмінно спрямоване перо харківського письменника.

Аналіз драматургічної творчості А.М. Нахімова вважаємо за доцільне розглядати в монографіях про російський театр на рубежі століть, оскільки його віршована комедія "Влюбленные педанты или, Неудачная женитьба философа" дозволяє говорити про наявність у письменника своєрідного комедійно-драматичного бачення, його вміння вибудувати комічний діалог і, зрештою, відстежити його інтерес до тих процесів жанрових перетворень, що активно велись у театрі кінця XVIII - початку XIX ст. Якщо врахувати, що джерелом російської драми дослідники вважають сатиру й оду, а з іншого боку, говорять про драматургічний компонент у поезії, то можна зрозуміти, що сатирична і комедійна творчість Нахімова були тісно пов'язані як в його художній свідомості, так і в свідомості його сучасників.

Єдина комедія письменника залишилась незавершеною: із трьох визначених дій було написано дві, і лише одна з них була опублікована в 1880р. Уже список дійових осіб комедії демонструє чудернацьку мішанину класицистичних і сентименталістських імен-характерів: з властивим сентименталізму Ерастом, Емілем (що наводить на думку про твори Карамзіна чи Ж-Ж Руссо) перетинаються промовисті латинізовані імена в дусі класицистичних комедій (Спекуляндус, Клістрандус і т.п). У головної героїні сентиментальне "вертеріанство" її імені - Шарлота – контамінує із знижувально-комічним прізвищем Бутерброд.

А.М. Нахімов, беззаперечно, опирається на досвід сатиричної російської комедії 1790-х рр. – часу, коли відбувався динамічний і бурхливий розвиток драматургії і театральної діяльності в Росії. Сама фабула п'єси доволі буденна для російської сатиричної комедії – боротьба за руку героїні декількох претендентів. Комічний образ закоханого педанта, зокрема, теж має свою традицію. Вперше "тип педанта", який пише вірші всіма мовами, постав перед російськими глядачами як об'єкт насмішки в комедії "Тресотиниусе" Сумарокова (1750). Проте Сумароков створював свою комедію як репліку в літературній суперечці, яку він вів з Тредіаковським, і підпорядкував сюжет і композицію памфлетно-сатиричній меті. У Нахімова ж здійснена досить успішна, хоча до кінця і нереалізована, спроба поєднати інтригу і самохарактеристики героїв, слово і дію. До того ж, на відзнаку від сумароківської памфлетно-сатиричної прозової комедії, твір Нахімова написаний у віршах.

На відміну від поетичних творів, в яких Нахімов ставив акценти на необхідності просвітительства, демонструючи сатиричні типи невігласів, у комедії він більше висміює моду на освіту удаваних вчених. Не випадково об'єктом розігрування, окрім батька Шарлоти, передбачалось зробити ще філософа, фігуру поважну в епоху Просвітительства. Можна погодитись з дослідниками, що комедія була написана скоріше в останні роки життя А. Нахімова, оскільки вбирає в себе доволі значний досвід російської комедії епохи, з характерною для неї розробленістю комічно-драматичної мови. У ній перетинаються класицистичні елементи і тенденції сентиментальної комедії.

У Висновках узагальнено результати дослідження творчості А.М. Нахімова в контексті літературного процесу 1790-1810 рр. Зокрема вказується, що творчість А.М. Нахімова – важлива ланка історико-літературного процесу російської літератури 1790-1810-х років. Не будучи причетним до знаменитих столичних - петербурзьких чи московських - літературних гуртків і салонів, не долучаючись до того чи іншого суспільно-політичного (масонство, декабризм) чи літературно-естетичного (карамзинізм, шишковізм) руху, не часто друкуючи свої твори, письменник все ж ще за життя мав читацьке визнання своїх сучасників, які знайомились з його творами в рукописах, а посмертна їх публікація закріпила цю популярність. А. Нахімов уособлює тип письменника університетського кола, освіченого дворянина, який зберігав просвітительські ідеали, але втілив їх не стільки в публічній діяльності, скільки у власній сповна самостійній позиції приватної особи і в своїй літературній творчості. У його поглядах на соціальні проблеми Росії складно переплітались просвітительські, демократичні, консервативні ідеали, зосередженість на критиці звичаїв своєї епохи.

В естетичній позиції А. Нахімова також складно переплелись тенденції різних художніх напрямів. Таке переплетення, безумовно, є загальною