LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Літературна творчість Григорія Сковороди в українській та світовій гуманістиці XX ст.

"римській пророк" Квінт Горацій Флакк, щодо якого дає про себе знати прикметний для нашого мисленника патос широкої й послідовної "реабілітації" античної філософської та художньої спадщини1. Таку інтерпретацію маємо в працях 70-90-х рр. ХХ ст., передовсім у статтях та монографіях вітчизняних і зарубіжних дослідників: П.Попова, Ю.Лощиця, І.Іваня, Н.Корж, К.Митровича, І.Гузар, Л.Ушкалова, М.Ласло-Куцюк та ін.

На середину ХХ ст. також припадає початок успішного студіювання залежності Г.Сковороди від інших культурних традицій – середньовічної, ренесансової, новочасної. Особливий інтерес викликала тема "Сковорода і староукраїнське письменство". Поза сумнівом, зародки досліджень над тією чи тією традицією як над безпосереднім джерелом сковородинівської творчості маємо ще у згадуваних вище перших сковородинознавців, але в другій половині ХХ ст. висвітлення таких проблем набуло іншого виміру та масштабності. Так, скажімо, в розвідках П.Біланюка, М.Ласло-Куцюк, Л.Ушкалова дістало свого поширення окреслене ще на початку століття В.Ерном та А.Лебедєвим питання залежності Г.Сковороди від отців Церкви. Тут посутнього розгляду набула тема зв'язку його писань з представниками т. зв. Александрійської теологічної традиції, зокрема з Климентом, Оригеном, Нілом, Діонісієм Ареопаґітом та ін., а також з Філоном. На сьогодні маємо декілька поважних спроб окреслити схожість сковородинівських мисленнєвих конструкцій з творчістю Александрійської школи у цілому та з доробком її окремих репрезентантів. Найчастіше дослідники зверталися до Філона Юдейського. Вони цікавилися не лишень подібністю філософічних засад у творах Філона і Сковороди, а і спільною для обох образною системою. Трохи менше уваги в розвідках ХХ ст. приділено питанню про залежність українського любомудра від писань Оригена, Діонісія Ареопаґіта, Климента Александрійського, хоча П.Біланюк спробував віднайти схожі прикмети у творчості цих представників Александрійської школи та українського мисленника. Опріч того, окремі спостереження науковців стосуються залежності Сковороди від Авґустина Блаженного.

У студіях ХХ ст. подекуди можна зустріти не надто часті думки щодо зв'язку сковородинівської літературної творчості з традицією Ренесансу та Реформації. Цьому питанню відводиться певне місце у дослідженнях В.Ерна, І.Іваня, Д.Олянчина, Т.Мацкова та ін. Будучи закоханим в Античність, Григорій Сковорода не міг не звертатися до творів видатних мисленників Відродження, які наслідували античні взірці, а саме до Ніколая Кузанського, Еразма Роттер-дамського, Яна Коменського, Аґриппи Нетесгеймського. Як гадає Д.Олянчин, досить близькими йому були також думки деяких культурних діячів Реформації, щонайперше М.Лютера та Дж.Кальвіна. У всіх тих письменників наш любомудр іноді позичав теми, ідеї, образи та символи для власної поезії і прози.

О.Єфименко, І.Гузар, Д.Чопик, Ж.Рюпп подали взірці неординарного погляду на залежність українського філософа й поета XVIII ст. від діяльності та доробку представників Нового Часу – Б.Спінози, Ґ.Ляйбніца, Н.Мальбранша, Ж-Ж.Руссо, Х.Вольфа та ін. Праці цих мислителів потрактовувалися здебільшого як джерела не так власне літературних, як філософічних моментів у творчій спадщині Г.Сковороди. Унаслідок цього маємо розвій студій, що в них сковородинівська творчість оцінюється насамперед з боку її зв'язку з філософією того чи того мисленника XVII-XVIII ст. Виїмковими тут постають ґрунтовні розвідки Д.Чижевського, у яких дослідник ретельно простежив щільний зв'язок Сковороди з німецькими містиками, передовсім з Ангелом Силезієм і Валентином Вайгелем, що з ними українського письменника споріднюють не лишень окремі схожі погляди та спільні символи, а й цілий комплекс думок. З одного боку, Сковорода надає своїм ідеям афористичної форми, як те чинив А.Силезій, а з другого - посутню залежність нашого письменника від В.Вайґеля засвідчують численні символи, прикметні для творчості українського та німецького містиків. Із приводу залежності Сковороди від містичної традиції Заходу писали також М.Грушевський, С.Шерер, Дж.Блек, В.Левицький, Е.фон Ердманн-Панджич, І.Гузар та ін.

Притаманним власне сковородинознавству ХХ ст. є вивчення зв'язку українського мисленника й митця з письменством старої України. Давня українська культура як джерело писань Григорія Сковороди є доволі-таки новою темою у вітчизняній та, особливо, в закордонній гуманістичній науці. У першій третині ХХ ст. це питання в Україні намагався розв'язати М.Сумцов, а за рубежем – Д.Чижевський. По тому сковородинознавці звернулися до нього лишень у середині нашого століття, розглядаючи щільний зв'язок літературної творчості Г.Сковороди з художньою та науковою спадщиною українських культурних діячів, приміром, Івана Вишенського, Климентія Зиновієва, Герасима Смотрицького, Іоаникія Ґалятовського, Інокентія Ґізеля, Лазаря Барановича, Антонія Радивиловського, Петра Могили, Димитрія Туптала, Теофана Прокоповича, Георгія Кониського, Михайла Козачинського, Симеона Полоцького та інших.

Так, за М.Сумцовим, українська школа сприяла закоханості нашого письменника у символіку, і у своїй творчості він лишень через край прибільшив ту традицію, що панувала як у народній словесності, так і в писаннях шкільних авторів, скажімо, Лазаря Барановича, Іоаникія Ґалятовського, Інокентія Ґізеля. Приміром, від Ґалятовського наш поет і філософ успадкував любов до біблійних текстів, а також запозичив деякі концепти й порівняння. Жанрова природа творів Сковороди, зокрема діалогів, теж була, за словами дослідників, щільно пов'язана з давньоукраїнською літературною традицією та з фольклором, зосібна зі "Словом о полку Ігоревім", із творами Нестора,Кирила Турівського, Івана Вишенського, Петра Могили, Антонія Радивиловського. В останнє десятиліття тема "Григорій Сковорода та старе українське письменство" набула поважного значення, маніфестувавши себе в студіях І.Іваня, А.Жуковського, В.Нічик, Л.Ушкалова, Д.Чопика, Л.Сазонової та ін. Вивчаючи спадщину давньої України від княжої доби до XVIII ст., дослідники все частіше погоджуються з тим, що в своїй творчості Сковорода виявився "більш традиційним, ніж досі було прийнято думати",1 і що, творчо сприйнявши ідеї своїх попередників та сучасників, він виробив власну, ориґінальну за змістом та формою, науку.

Отже, на сьогодні питання про джерела літературної творчості Григорія Сковороди є одним із найліпше вивчених наукою ХХ ст.

У другому розділі "Основні підходи до ідеології та риторики сковородинівських творів" – описано й витлумачено наявні в світовій гуманістиці ХХ ст. підходи до ідейних засад та риторичних особливостей поетичних і прозових творів Сковороди. Майже кожна серйозна розвідка, присвячена сковородинівським писанням, торкалася засадничих складників учення мисленника, зокрема його концепції "трьох світів" і "двох натур", науки про самопізнання, про сродність, "нерівну рівність", щастя, його т.зв. "філософії серця" та тлумачення Біблії. Показовими тут є праці Д.Багалія, В.Ерна, Д.Чижевського, Д.Олянчина, П.Попова, О.Кульчицького, А.Е.Калюжного, С.Шерера, І.Іваня, Ю.Ло-щиця, Є.Лащика, Т.Закидальського, Ю.Барабаша та багатьох інших.

Дослідники наголошували на значущості цих мисленнєвих сюжетів для розуміння поезії та прози Сковороди в цілому, однак досить тривалий час цікавилися ними здебільшого з боку історії філософії, а не літературознавства. У першій третині ХХ ст. виїмок із цього становили хіба що студії Д.Чижевського, котрий спробував проаналізувати риторичний рівень, скажімо, логіку, теми, основні