LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Літературна творчість Григорія Сковороди в українській та світовій гуманістиці XX ст.

мотиви сковородинівських творів (передовсім поезії). Значно докладнішого і глибшого опрацювання питання про риторику письменницького доробку Сковороди дістало в 90-ті рр. ХХ ст. у низці розвідок Л.Ушкалова, О.Савчук, Б.Криси, К.Блек та ін.

Так, Б.Криса виокремила найхарактерніший для віршів "Саду божественних пъсней" теми божественного імені, гріха, Царства Небесного, єднання з Господом та подиву перед Божим чином, Дж.Кляйн віднайшов у творах Сковороди чільні символи, які відображують антитезу і злютованість вічного та дочасного, божественного й земного та виокремив у три самостійні групи символи на позначення Бога, а К.Блек ретельно розглянула образну систему і структуру (т.зв. "Catalogue – Text – Appeаl") більшості його поетичних писань. У студіях Л.Ушкалова здійснено спробу висвітлити творчість Сковороди на тлі української та світової культури крізь призму ідеології й риторики славетної псальми "Всякому городу нрав и права". Тут зокрема вперше в сковородинознавчій науці маємо розгляд проекції "ванітативного мотиву" літератури бароко на поезію і прозу українського мудреця, а також тлумачення найпоширеніших образів барокової іконосфери (приміром, ікони "моря", "світового театру", "мандрівки", "шляху" тощо), віднайдених у творах Г.Сковороди. Проблему топіки перегодом розв'язувала й О.Савчук (Циганок) на прикладі ікони "пристані" з латиномовної сковородинівської епіграми "Inveni portum..." .

Крім того, наука ХХ ст. нерідко намагалася розв'язати проблему інтерпретації Сковородою античного міту про Нарциса чи-то, радше, відомої емблеми, відтвореної пізніше в діалозі "Алфавит, или букварь мира". Думки щодо цього висловлені у працях багатьох дослідників, скажімо, В.Ерна, Д.Багалія, Ю.Лощиця, Ю.Барабаша, О.Кульчицького, Дж.Фурманна, С.Шерера, Н.Пилипюк, Р.Піча, Л.Ушкалова та ін. Л.Ушкалов також простудіював історію царя Едіпа у тлумаченні Г.Сковороди.

Відтак, маємо підстави говорити, що цій проблемі гуманістика ХХ ст. приділила чимало уваги, однак зосереджувалася здебільшого на ідеологічних засадах, а не на риторичних особливостях сковородинівської творчості.

Третій розділ під назвою "Питання про жанрову природу поезії та прози Григорія Сковороди" присвячений рецепції різних жанрових форм творів українського письменника та поета. Так, у колі проблем, що ними переймалися науковці ХХ ст., вагомого значення набуло дослідження сковородинівських віршів, зосібна циклу "Сад божественных пъсней". поетичну спадщину Сковороди ретельно студіювали: В.Ерн, Д.Багалій, П.Яременко, Т.Пачовський, Г.Сидоренко, Д.Чижевський, Д.Олянчин, І.Мірчук та багато інших. Дослідників насамперед цікавив тематичний розвій тих віршів, їхня стилістика та зв'язки з попередньою фольклорною і шкільною традицією. З огляду на формальну неподібність "Саду..." Сковороди до тогочасної поезії цей цикл називають "садом нової поетичної форми"1 і зараховують до якісно нового типу школи, для якої прикметним є завершення періоду учнівства та перехід до "індивідуальної роботи людського духу"2. Натомість питання жанрової природи сковородинівських віршів розроблене недостатньо.

До проблеми жанру в поезії Григорія Сковороди безпосередньо зверталися також А.Музичка, Д.Чижевський, Т.Пачовський, П.Попов, Є.Кудрицький, Н.Корж (яка чи не вперше в літературознавстві проаналізувала жанрові особливості його латиномовної поезії) Ф.Луцька, О.Савчук, І.Іваньо, почасти П.Яременко, Ю.Барабаш, О.Мишанич, Б.Криса, К.Блек, Л.Ушкалов та ін. Більшість науковців схильна радше просто номінувати жанр певної поезії, ніж аналізувати особливості та з'ясовувати природу її форми. Тож цикл "Сад божественных пъсней" та решта поетичних спроб представлені духовними віршами, панегіриками, одами, псальмами, елегіями, епіграмами, медитаціями, епітафіями, кантами (гімнами), еподами, посланнями, проповідями, сповідями, сатирами, байками, фабулами, промовами, жартами, ідиліями, анекдотами тощо. На сьогодні в науці ще немає аналізу конкретних особливостей жанру тієї чи тієї поезії Сковороди: подибуємо надто стислі, деколи невиразні, а подекуди зовсім відмінні характеристики того самого твору, за виїмком хіба що десятої пісні "Саду...", почасти епіграм Г.Сковороди і перекладеної ним віршованої байки "Fabula de Haedo et lupo tibicine".

Найдокладніше розробленою в дослідженнях ХХ ст. є, либонь, жанрова форма сковородинівських байок. Саме твори цього жанру, зокрема "Басни Харьковскія", сковородинівський "етичний катехізм" (А.Ковалівський), дістали були найвище визнання перших дослідників, скажімо, Г.Данилевського, М.Петрова, І.Франка. До них також зверталися В.Маслович, Н.Маслович, В.Ерн, пізніше - М.Возняк, Д.Олянчин, Д.Багалій, однак здебільшого обмежувалися аналізом змісту байок або судженнями оціночного характеру. Першою спробою ґрунтовної студії над сковородинівськими байками можна вважати розвідку О.Грузинського (1927), що в ній, за словами автора, здійснено розгляд тих байок не з погляду форми, а з боку змісту, та завважено їхнє історичне й побутово-життєве значення.

У середині ХХ ст. низка науковців, як наприклад, А.Ніженець, П.Попов, Т.Пачовський, Г.Макарова, А.Брагінець та ін., розглядали мотиви звернення мисленника до жанру байки, питання про формальну різницю між двома циклами "Басней Харьковскіх", а також про місце Г.Сковороди в байкарській традиції України. Проблему сюжетної ориґінальності "Басней...", їхній поділ за тематич-ними групами, виклад "сили", питання про композицію сковородинівської байки, її символічну інтерпретацію і спорідненість із притчею ґрунтовно простудіювали такі вчені як В.Крекотень, В.Косяченко, І.Іваньо, М.Ласло-Куцюк, Д.Чопик та ін. Так, приміром, три останні з щойнозгаданих дослідників підтримують позицію І.Іваня стосовно відмінності між циклами "Басней Харьковскіх". За І.Іваньом, перший цикл позначений фабульним способом викладу моралі, що виражає, проґресивне стремління до жанрової автономії сковородинівської байки. Проте, вона передовсім виконує роль знаряддя філософічних розмірковувань, а позаяк жанрові рамці байки є затісними для думок Сковороди–любомудра, то він воліє вийти за них бодай за допомогою "сили". Натомість у п'ятнадцяти "баснях" другого циклу мисленник цілком свідомо протипоклав параболічний спосіб фабулярному і, таким чином, злегковажив особливостями байки як самостійної жанрової форми та повернувся до байки–прикладу, а саме в цьому науковці добачають реґресивний крок Сковороди як літератора.

Посутньої розробки в сковородинознавстві ХХ ст. дістала також проблема жанрової природи сковородинівського діалогу, цього вельми вподобаного мисленником жанру. Вона постала предметом окремих розділів монографій Ю.Лощиця, І.Іваня, Л.Ушкалова та О.Марченка, а також численних статей вітчизняних та зарубіжних авторів. Дослідники згодні з тезою, що саме діалогічна форма була найбільш придатною для вираження філософічних ідей Григорія Сковороди. У дослідженнях подекуди трапляються оцінки художньої або наукової вартості якогось із сковородинівських діалогів. Так, західні науковці, приміром, Ст. Шерер, Н.Пилипюк та ін. серед усього доробку мисленника надають перевагу "найвідомішому і, либонь, найліпшому" (Ж.Рюпп) діалогові – "Наркіссу", тоді як В.Ерн, Ф.Зеленогорський, І.Мірчук, П.Попов, Ю.Лощиць найбільш довершеними щодо форми і змісту вважали діалоги про душевний спокій, зосібна "Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни" та "Алфавит, или букварь мира". За жанровими ознаками ті твори подібні до "сократичних" діалогів Платона, до кінічної діатриби, середньовічного