LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Літературна творчість М.В.Станкевича

сутність цього твору, є визначення, яке дав сам Станкевич у вищезгаданому листі до Нєвєрова, назвавши "Трех художников" твором, "подібним до Платонових бесід", тобто діалогом, у якому зазвичай думки автора висвітлюються у вигляді співбесіди-суперечки персонажів.

У "Трех художниках" діалогічне мовлення обмежується двома репліками персонажів, на якусь суперечку між ними не має й натяку. Власне, особливої потреби у веденні діалогу-суперечки немає, оскільки усі персонажі твору розуміють один одного без слів, перебувають у стані гармонійної узгодженості. Отже, розуміючи певну умовність цього визначення, ми вважаємо за доцільне класифікувати цей твір Станкевича як твір, написаний у жанрі діалогу.

У діалозі Станкевича три види мистецтва символічно представлені в образах трьох братів-митців: музиканта, художника і поета. Автор називає їх "обраними" (що цілком відповідає уявленню романтиків про винятковість особистості митця, вищого за звичайних людей). Їх призначення – творити, втілювати ідеї в реальні образи. Вони живуть у своєму, ідеальному світі, вони можуть розуміти щось потаємне. Передати це потаємне у своїх творах – головна мета їх творчості. Образи трьох митців – це підтвердження розвинутої автором думки про спорідненість мистецтв.

У шостому розділі "Літературно-естетична проблематика у листах Станкевича" подано еволюцію літературно-естетичних поглядів Станкевича, систематизовано його судження про літературу.

Станкевич не створив чіткої історико-літературної системи. Він не ставив собі цього за мету. Його літературно-критичні висловлювання – переважно безпосередні відгуки про художні твори. Вони сприяють розумінню поглядів письменника на літературу. Станкевич визнавав світове значення Гете, Шиллера та Шекспіра. Він заперечував творчість письменників "псевдовеличної" школи (В.Г. Бенедиктова, Ф.В. Булгаріна, М.О. Польового та ін.) і, якщо й вітав "Димитрия Самозванца" Ф.В. Булгаріна, "Руку Всевышнего..." Н.В. Кукольника та історичні романи І.І. Лажечникова, то пояснював це насамперед патріотичним духом цих творів. Зовнішній талант Станкевич визнавав у Н.В. Кукольника, О.Ф. Вельтмана, Жан-Поля. Кращим прозаїком сучасної йому російської літератури Станкевич вважав М.В. Гоголя, другим за значущістю прозаїком він називав І.І. Лажечникова.

Оцінка Пушкіна Станкевичем має подвійний характер. З одного боку, він називав Пушкіна справжнім поетом, з іншого, – вище за його поезію ставив поезію рефлексивну, тобто насичену свідомою філософською думкою. До цього типу поезії, на думку Станкевича, належала поезія Гете. Аналогом гетевського напряму в російській літературі Станкевич називав поезію Д.В. Веневітінова, заперечуючи поезію Є.А. Баратинського, М.О. Дмитрієва та С.П. Шевирєва, які, на його думку, не філософствують, а розмірковують у своїх віршах. У постаті Д.В. Веневітінова Станкевич убачав талант іншого, вищого типу порівняно з пушкінським, який мав би привести письменство до поєднаного, художньо-філософського напряму, а можливо, навіть до чистої філософської думки.


ВИСНОВКИ


У дисертаційному дослідженні здійснено повний цілісний аналіз літературної спадщини Станкевича, визначено його місце і роль в історії російської літератури першої половини ХIХ століття. Художня творчість Станкевича не мала суттєвого впливу на подальший розвиток літератури. Проте обґрунтовано можна сверджувати, що вона була типовою для тієї епохи.

За результатами проведеного дослідження ми дійшли висновку, що творча діяльність Станкевича була предметом лише вузькоспеціальних праць. У загальнолітературній панорамі Станкевич був представлений як постать суто другопланова, яка не заслуговує на увагу. Проте вивчення й усвідомлення літературної спадщини цього письменника сприятиме більш глибокому пізнанню закономірностей літературного процесу, а також глибинному проникненню у творчий світ провідних персоналій епохи, який розкривається лише у взаємозв'язку із сучасниками.

Природною реакцією російської передової молоді на атмосферу, що панувала після придушення декабристського повстання, було самозаглиблення, самоспостереження і самопізнання. Самопізнання, що виникло на ґрунті вчення Шеллінга, визнавалося основною метою морально досконалої особистості. Станкевич жив в епоху "рефлексії", його внутрішнє життя вирізнялося граничною напруженістю. У його творчості були відображені ідеї, настрої і пошуки молодого покоління 1830-х років. Він порушував актуальні для свого часу теми і проблеми.

Станкевич – типовий представник російської інтелігенції 1830-х років – цікавився одвічними філософськими проблемами. Завдяки цьому його літературній творчості притаманна яскраво виражена філософська спрямованість. Станкевич-поет, як і Д.В. Веневітінов, здебільшого висловлює узагальнені думки. Причому думки ці не приховані в образі, а безпосередньо висловлені автором.

В ідеалістично-романтичному світогляді Станкевича визначальною є віра у гармонійну будову всесвіту, у панування світового духу, яка сформувалася під впливом шеллінгіанського вчення. Це відбилося у його художніх творах.

Для російської літератури другої чверті ХIХ століття характерною є гостра зацікавленість внутрішнім світом людини. Для Станкевича людина – це вмістилище всесвітнього життя і розуму. Тому людина, її роздуми, хвилювання, а також питання про її призначення перебувають у центрі уваги Станкевича. Особистість у його літературній творчості характеризується граничною напруженістю внутрішніх сил, прагненням віднайти вищу гармонію.

У природі, на думку Станкевича, живе людське начало, тому людина може через природу пізнати себе. Олюднення й обожнення природи, такі характерні для пантеїстичного погляду на світ, є визнанням факту причетності природи до людських таємниць. Сприйняття природи у літературній творчості Станкевича вирізняється вдумливістю й філософічністю. Лірика природи охоплювала ідеї шеллінгіанського пантеїзму, натурфілософії, які сприймав Станкевич. Опис природи у нього зазвичай супроводжується філософськими роздумами ліричного героя.

Художні й моральні погляди Станкевича ґрунтувалися на вченні Шеллінга. У своїх художніх творах він особливо виразно передав шеллінгіанське розуміння мистецтва: мистецтво – це втілення нескінченного у скінченному.

Унаслідок аналізу тематичної та ідейно-стильової своєрідності поезії Станкевича можна зазначити, що його поетична творчість належить до філософського романтизму. Поезія Станкевича вибудувана на лейтмотивах. У віршах він постійно звертається до таких ключових тем: вибір життєвого шляху, усвідомлення свого призначення, готовність до здійснення духовного подвигу задля людства. Вірші, у яких порушуються ці проблеми ("Отшельник", "Два пути", "Подвиг жизни"), мають програмовий характер.

Зауважимо, що Станкевич, називаючи поезію агентом кохання, написав лише два вірші про кохання ("Прости!" та "Две жизни"). Це було характерною ознакою поезії любомудрів, які зазвичай не зверталися до "суто любовного" жанру. Проте думки про кохання вливаються у загальний потік думок Станкевича-поета про людину та її життя.

Ліричному герою поетичних творів Станкевича притаманні рефлексія, роздвоєність свідомості, напружений пошук істини, свого призначення, прагнення досягти високої мети. Ліричний герой постає як типово романтичний герой: незвичайний,