LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Літературна творчість Мусія Кононенка: проблематика і поетика

цілому.

Філософські проблеми віри людини в Бога, життя і смерті, мистецькі проблеми вирішуються у поезії Мусія Кононенка як у літературно-мистецькому, так і в громадсько-політичному контекстах. Через призму "вічних" проблем на перше місце у філософсько-поетичних роздумах лірика імпліцитно виходить проблема рідної землі, України, її місця у тогочасному світі. Україна у філософських роздумах письменника виступає метаобразом, синонімічним з екзистенціалом життя на противагу смерті, віри в Бога.

Значне місце у творчості поета належить опрацюванню естетичних й культурологічних мотивів (вірші, присвячені М. Лисенку, художня Шевченкіана), експериментам зі зміною ритміки й строфіки (цикл "Епіграми", "До Музи", "Молитва"), поетичним ремінісценціям ("О. Олесю", "Івану Франку", "М.І. Міхновському"). Все це свідчить на користь ліричного заспіву письменника, хоч і не позбавленого слідів літературного "учнівства".

Проблемно-тематичний діапазон громадянсько-політичної лірики "Хвиль" багатий на історіософські ("Мазепа", "Заповіт Ярослава Мудрого"), сатирико-викривальні ("Рідний край", "Московська мова", "Пани") мотиви, а також на відгуки на події Першої світової війни, національної революції 1917 – 1918 рр. в Україні ("Сучасні козаки", "Велика війна 1914 року", "Кругом різня та грабежі", "Великодні дзвони", "Одинока могила"). Це виявляє прогностичну зіркість патріота щодо державницького майбутнього України.

Об'єкти сатири Мусія Кононенка і манера сатиричної компрометації антинародних об'єктів тотожні з представленими в традиції В. Самійленка, О. Маковея, зіставні з політичною сатирою І.Франка. В українській післяшевченківській сатиричній поезії М. Кононенку належить помітне місце у розвитку політичної сатири, спрямованої на викриття ворогів національної ідеї.

Традиційний жанр послання у громадянсько-політичній ліриці М. Кононенка ввібрав чимало реалій дійсності, зумовлених обставинами українського політичного та культурного життя кінця ХІХ – початку ХХ ст. ("Панам", "Землякам", "Товаришам-тарасівцям", "Україні"). Особливостями версифікаційних вирішень таких поезій стали куплетна строфа-рефрен, а також структура збірного монологу від супротивної сили ("Амінь", "До рідного краю"), що збагатило українську лірику етичною критикою лицемірності українських ренегатів і ганебної політики імперської влади.

Громадянські поезії "Хвиль" урізноманітнили систему ліричних жанрів М.Кононенка елегією ("Батуринські руїни", "Елегія"), віршем-закликом ("Товаришам-тарасівцям"), літературною піснею ("Нові пісні на стародавній голос"), віршем "з нагоди" ("На смерть "Галицької Русі"), гімном ("Гімн український", "Великодні дзвони"), літературною молитвою ("Молитва за Отчизну"), автобіографічною поемою ("Чудак"), присвятою ("С.С.Ковальову"). Ці жанри потрактовано самобутньо й оригінально. Краща частина творчого набутку М. Кононенка-лірика органічно вписана в українську поезію, пройнята національно-патріотичним духом і відображає енергію доби межі ХІХ – ХХ століть.

Другий підрозділ першого розділу "Фольклоризм як фактор естетичного будівництва поета" присвячено дослідженню образного мислення М. Кононенка-лірика й ліро-епіка, що характеризується дифузією "відфольклорних" і міфологічних мотивів та внутрішньолітературною традицією художнього синтезу романтичних і реалістичних компонентів, естетично-емоційним переосмисленням національно-народних джерел.

"Відфольклорна" лірика М. Кононенка продовжила романтичні традиції Т.Шевченка, О.Шпигоцького, С. Руданського розробкою ліризму сердечної чулості ("Дума", "Убогій пані"), сентиментально-реалістичних образів, зокрема образу сироти ("Сирота"), розкритого на основі поєднання автобіографічних фактів з попередніми літературно-фольклорними моделями О.Кониського, М. Костомарова. У поезії М. Кононенка сирітство – метафоричний образ не лише пошуку кращої долі, а й духовної безпритульності.

Мусій Кононенко не цурався творчого експериментування, коли поєднував силабо-тоніку з народним тактовим віршем ("Кобзар"), модифікував жанр "словесного пам'ятника" ("Сирота"). Серед "відфольклорних" поезій Мусія Кононенка передусім виділяються колискові пісні ("Баю, баю", "Пісня над колискою сина" та ін), які вирізняються емоційно-естетичною трансформацією прототипу і по-своєму опосередковують внутрішньолітературну історію функціонування жанру в красній словесності, починаючи від П.Куліша і Я. Щоголева. На особливу увагу також заслуговує і "персонажна лірика" ("Думи засватаного парубка", "Сама собі"). Саме цей жанровий різновид поряд із творами І. Франка, Б.Грінченка, М. Старицького, І. Манжури завдяки використанню характерних мовних зворотів, лексем, ліричної сповіді, монологу як вияву почуттів персонажа, поетики іменних димінутивів розширив стильову та експресивну палітру української поезії кінця ХІХ століття.

Аналіз віршованої епіки М. Кононенка, жанрово збагаченої поемою-баладою ("Княгиня-кобзар"), поемою-казкою ("Багатий Марко", "Син Напоминай"), поемою-легендою ("Юда Христопродавець", "Покута"), дозволяє говорити про їх фольклорно-міфологічне підґрунтя. Так, балада "Княгиня-кобзар" (1893), нарівні з "Думою про княгиню-кобзаря" (1891) Б. Грінченка та "Поемою про білу сорочку" (1899) І. Франка, є оригінальним варіантом світового мандрівного сюжету, відомого у німецькій, хорватській та інших народних словесностях. Досягненням М.Кононенка в опрацюванні сюжету поеми є розробка парадигми образу жінки з давньослов'янського народного епосу, надання їй самобутнього ліро-епічного бачення. "Княгиня-кобзар" М. Кононенка також заснована на міфопоетичних сюжетних прийомах, наприклад ущільнення часу (він найчастіше використовувався у народних казках, у ХХ ст. – у "Вілі-посестрі" й "Лісовій пісні" Лесі Українки).

Казкові мотиви ("Москаль, змій та царівна", "Син Напоминай", "Багатий Марко", "Коваль та однооке лихо" та ін.) М. Кононенко підпорядкував авторській версії опрацювання морально-етичних істин. Майстерність версифікаційної техніки, вміле синтезування народнопоетичної основи та авторського вимислу (наприклад, контамінація декількох казкових і побутового сюжетів у казці "Москаль, змій та царівна") доводять, що з віршовими казками М.Кононенка, як і з відомими творами цього ж жанру І. Франка, І.Манжури, Б. Лепкого, Б. Грінченка, пов'язаний подальший розвиток української літературної казки у післяромантичну епоху.

Результатом зростання літературно-"казкарських" умінь М. Кононенка став "Багатий Марко" (1895). Автор у творі вдало поєднав казково-фантастичний матеріал із картинами побуту і звичаїв українського народу. Народні прислів'я, приказки, ідіоми, виконавши службову роль і створивши мовний фон, виступили елементами образності. Це надало творові національного звучання, зробило його доступнішим у сприйманні. Тож епік-казкар еволюціонував у жанрі літературної казки від простого дотримання і репродукування фольклорної сюжетики ("Коваль та однооке лихо") до такого художнього типу казки, коли автором використовується лише загальна подієва модель народної казки, а все інше генетично є продуктом його мислення і світобачення.

Образний світ ліро-епіки М. Кононенка збагачений християнсько-міфологічними мотивами, представленими у поемах "Покута", "Іов", "Юда Христопродавець" та ін. Творчим набутком письменника у розробці біблійних сюжетів стало наближення християнського міфу до реальної дійсності, загострення його моралізаторського змісту, християнсько-релігійної повчальності, зокрема вибраних апокрифічних мотивів, що