LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Літературне життя народної балади "Ой не ходи, Грицю...": проблема олітературення сюжету і жанру

особою, не служить точним свідченням про окремі події та особи. Вона демонструє щоразу подію вирішального значення у людському житті, у центрі її уваги –– безвихідні, часто трагічні конфлікти екзистенційного характеру. Особливо відзначаються трагізмом українські балади.

Баладне зображення сконцентроване, лаконічне; окремими штрихами замальовуються лише найважливіші етапи дії, яка зведена до одного конфлікту й зосереджена навколо двох-трьох дійових осіб і тих подій, у яких вони беруть участь безпосередньо. Багато спільного у балади з новелою: не спостерігає подробиць акції, не дає детального аналізу людської поведінки, вказує все в моментальних ескізах, накреслюючи тільки в загальних рисах напрям розвитку конфлікту. Дуже влучно І.Франко порівняв її з блискавкою.

Баладний сюжет нагадує пружину, яку можна всіляко розтягувати, трансформувати у поеми, драми, повісті, романи, у кожному конкретному випадку по-новому розкриваючи його внутрішню енергію. Ця пружність баладних сюжетів і зумовлює широкі можливості їх інтерпретації.

У другомурозділі "Генеза двох легенд" проаналізовано джерела легенди про Марусю Чурай –– дівчину, яку вважають авторкою і героїнею пісні "Ой не ходи, Грицю...", мелодраматична історія про нещасливе кохання якої привернула до себе увагу ще у ХІХ столітті, інтригуючи своєю загадковістю письменників та літературознавців. Першоджерелом цієї легенди була повість російського князя Олександра Шаховського "Маруся, Малороссийская Сафо", надрукована у збірнику "Сто русских литераторов" (Петербург, 1839). Ще одна її версія –– це "биографический очерк" О.Шкляревського "Маруся Чурай (Малороссийская певунья)", ("Пчела", 1877). Інформацію про піснетворку знаходимо у словникових статтях Н.Голіцина ("Библиографический словарь русских писательниц"), В.Гарського ("Русский биографический словарь под наблюдением А.Половцова"), дослідженні П.Владимирова "Участие русской женщины в развитии народной словесности, древне-русской письменности и первые русские писательницы ХVІІІ века", автори яких знову ж таки посилаються на "біографічний нарис" Шкляревського та повість кн. Шаховського. Суперечки навколо постаті Марусі Чурай, точніше, достовірності її існування, тривали ще донедавна. Хоч документальних даних про полтавську піснетворку не виявлено, у деяких джерелах усе-таки знаходимо інформацію про інших героїв цієї легенди, зокрема, про Чурая, Марусиного батька ("Історія Русів", "История Малой России" Бантиш-Каменського, "Запорожская Старина" Срезневського, збірнику "Малорусские народные песни" М.Максимовича), та Івана Іскру ("Літопис Величка"). Ми не маємо документальних підтверджень існування самої Марусі Чурай, але й разом з тим не можемо категорично заперечити його. Зрештою, такий образ цілком закономірно міг з'явитися в нашій культурі. Адже незвичайне багатство української лірики спонукало до роздумів: хто ж її творець? І ця легенда про Марусю-піснетворку задовольняла певною мірою інтерес до проблеми авторства народних пісень, пропонуючи свою, з відтінком інтриги, версію їх появи.

А тексти самої народної балади "Ой не ходи. Грицю..." зустрічаємо у різноманітних збірниках народних пісень значно раніше від легенди, ще з початку XIX століття. Перша її публікація була здійснена у 1805 р. ("Всеобщий, новоизбранный песенник всех лучших российских авторов... Иждивением московского купца Сергея Петрова"). Наступні –– у популярних російських пісенниках, періодичних виданнях початку ХІХ століття. Знаходимо цю баладу у збірниках М.Максимовича, З.Доленги-Ходаковського, Н.Закревського, П.Чубинського, Я.Головацького, Марка Вовчка та Опанаса Марковича, І.Манжури, Д.Яворницького, Ю.Федьковича тощо. Найповніші варіанти записали Т.Стецький та М.Костомаров на Волині.

Темою пісні є любовна помста: Гриця-дволюбця зчарувала кохана дівчина. Контамінація двох мотивів –– дволюбства і отруєння –– творить оригінальний баладний сюжет, у генотипі якого закладений "вічний" інтерес до нього співців і слухачів, письменників і читачів. Баладний герой –– "донжуан", схильний зводити з розуму багатьох жінок. На відміну від народної балади, у легенді отруєння пояснюється іншою причиною –– не дволюбством, а зрадою. Чи можна стверджувати, що пісня була складена на основі тих подій, про які розповідає легенда, і що Маруся Чурай була її авторкою і героїнею?

Наявність у фольклорі готових формул –– ситуацій, образів –– дозволяє говорити про те, що саме їх могла використати у баладі "Ой не ходи, Грицю..." її авторка.

Ой мати Гриця попобила

Ше й на юлицю не пустила.

Ой ни йди, Грицю, на юлицю,

Бо на юлици чаровници,

Зчарують Гриця молодици*.

У цьому варіанті мати не відпускає сина на вулицю і трагедії не відбувається. В іншому варіанті розробляється протилежна ситуація: син не слухає матері, іде на вечорниці –і його отруєно. Побоювання матері у вищенаведеній пісні, що "на юлици зчарують Гриця молодици" ще не означало, що вони його отруять. Мати могла побоюватись, що сина привернуть до себе небажані кандидатури в невістки. "Чарівниці" могли передозувати приворотне зілля, що приводило до отруєння. Саме таку версію приймає О.Кобилянська в опрацюванні мотиву отруєння Гриця. Моделювання у народній творчості мотиву "на вечерницях –– чарівниці" нагадує алгоритм: в одних випадках син прислухається до материних слів, залишається вдома, і трагедія відвертається; в інших –– демонструється протилежна ситуація, коли син не слухає материних порад. Цю останню ситуацію використано в баладі "Ой не ходи, Грицю...": Гриць іде на вулицю чи на вечорниці, і чарівниця його отруює. Специфікою цієї пісні є те, що мотив отруєння тут поєднано з мотивом дволюбства. Українське походження балади про Гриця підкреслюють такі її суто українські атрибути: вечорниці, ім'я Гриць, чарівниця –– дівчина чорноброва.

Зрештою, народнопісенний мотив отруєння досить поширений не лише на Україні, а й у Європі. Очевидно, інтерес до нього зумовлений факторами реального життя, адже факти отруєння не були такими вже й рідкісними, особливо у середньовічному суспільстві. Віра в чарівниць, відьом, які знають таємні сили і закони природи, здатні впливати на різні сторони життя людини, за допомогою яких можна лікувати різні хвороби, здобувати або відвертати любов, робити шкоду або приносити користь у господарстві, існує й дотепер. Отруєння у народній баладі здійснюється за допомогою чарів –– отруйного зілля. Пісня докладно і послідовно розповідає про спосіб приготування отрути: дівчина зілля копала, полокала, варила. Таке враження, що ця холоднокровна помста добре виважена, детально спланована і продумана до найменших дрібниць. Чарівницею-отруйницею у пісні є сама дівчина, хоч загалом у народнопісенній традиції чарівницею може виступати матір дівчини, яка або вчить дочку чарів, або сама чарує, чи якась інша жінка-ворожка або навіть циганка. Характерно, що у багатьох літературних варіаціях сюжету виведено допоміжний образ чарівниці –– старшої жінки, яка навчає дівчину чарувати або дає їй вже готову отруту ("Розмай" С.Руданського, "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці" М.Старицького, "В неділю рано зілля копала..." О.Кобилянської). У легенді про Марусю Чурай