LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Літературне об'єднання ВАПЛІТЕ й художньо-естетичні шукання в українській прозі 20-х років ХХ ст.

міфоцентричності – тієї особливості, яка актуалізується у прозі "романтики вітаїзму". Щоб подолати малий, локальний історизм і перейти до макроісторичних і метаісторичних масштабів, Ю. Яновський звертається до міфу не лише як до матеріалу, але і як до способу усвідомлення дійсності, інваріанту універсальних законів буття. "Філософія" роману народжується в площині міфопоетичної знаковості й претендує на осягнення найуніверсальніших істин буття й свідомості. Образ України Ю. Яновського й водночас світ його душі – це той сакральний простір, у якому близько сходяться небо і земля, життя і смерть, а часові виміри – це виміри вічності, космосу, що у класичному міфі трактується як нескінченна універсальна цілісність, у якій таємними зв'язками поєднані люди, каміння в земній глибині й зорі на небі.

Поставивши за мету осмислити свою національну (етнічну) спільноту як єдиний розгорнутий в універсально "відкритому" часі і просторі континуум, Ю. Яновський утверджує власну візію України, свій варіант антропоцентричного міфу із специфічним міфологічним дискурсом. У його романі мистецьки зображено почасти "позачасового" українця, який намагається віднайти своє духовне опертя у світі. Концепт ідентичності – одна із прикмет міфотворчості письменника.

У художньому часопросторі "Чотирьох шабель" актуалізується космогонічний міф і ритуал ініціації для художнього втілення виявів катастрофізму, глобальності соціальних і світоглядних потрясінь. Його широко використовували й інші ваплітяни ("Жанна-батальйонерка" і "Двері в день" Г. Шкурупія, "Гюлле" О. Досвітнього, "Вальдшнепи" М. Хвильового, "Чорний Ангел" О. Слісаренка та ін.). Міф у творах цих письменників, як і в романі Ю. Яновського, постає інструментарієм концептуалізації "хаосу" сучасної їм доби, могутнім засобом боротьби української людини з руйнівною дією історичного часу, одним із шляхів наближення до часу сакрального.

Основою міфологічного дискурсу "Чотирьох шабель" стала концепція відродження України у вигляді "азіатського ренесансу" та парадигма нової людини фаустівського типу. У художньому самоусвідомленні "м'ятежні генії" вважали себе "людьми переходової доби" (за М. Хвильовим), тим-то "Чотири шаблі" Ю. Яновського, який, завдяки міфологізму, прагнув ввести у світовий літературний контекст "провінційну" Україну, можна вважати певною мірою твором також перехідним. Автор наголошує, що частина історії відходить у минуле, але не зникає безслідно. Щось вагоме запозичується наступними епохами і переживає в них своє друге життя, вже на більш високому рівні.

Письменник оцінює традиційний міф і ритуал як своєрідне цільне втілення української душі. Історія українського героя, втіленого в образах Шахая, Остюка, Галата і Марченка, набирає обрисів класичного героїчного міфу: одруження героя на красуні, його богатирські подвиги, мудре керування і загадкова, таємнича смерть. Образ фаустівської людини органічно вписується в міфологічну модель безкінечно повторюваного циклу боротьби індивіда з хаосом.

Ю. Яновський створює модель національного героя, який в аспекті філософії чину постає активним борцем проти хаосу, що загрожує його родові й усьому етносу, вірить у відродження України; у міфологічній же площині він є одвічним учасником Великої Битви, здатен на прометеївську саможертовність заради визволення своєї нації. Живильним джерелом його пасіонарної енергії, як і героя у міфі, є, за словами Дж. Кемпбела, "воля жити".

Рецепція фаустівської душі міфологічної особистості художньо втілена у міфотворчості Ю. Яновського, зливається з естетикою віталізму, яка стверджує життєвість нації, незнищенність українського духу.

У плані становлення історичної концепції письменника вагому роль відіграє мотив прийдешнього всезагального перетворення, символами якого у творі є образи Сонця, Вічної Жіночності, Спасителя. Саме вони покликані втілити надії автора на прийдешнє духовне й моральне відродження кожної людини, а ширше – всієї України.

В історіософії Ю. Яновського майбутнє набирає обрисів міфологеми, що базується на міфологічному та біблійно-християнському архетипі й не пізнається раціонально, а почасти прозрівається. Метаісторія України вибудовується у нього по вертикальній осі за парадигмою міфології: втрачений рай, вільна козацька Україна; картина світу-як-хаосу, національно-визвольні змагання; майбутнє України у світлі візіонерства і профетизму як відродження справедливості, створення нового Світу.

У п'ятому підрозділі третього розділу ("Художня модифікація „фаустівської" людини") наявність фаустівської парадигми у літературі доби україського відродження 20-х років ХХ століття підтверджується тими модифікаціями моделі героя, які виявляють себе у метатексті художньої прози ваплітян. Це модель людини з героїчною конструктивною психікою, модель "надломленої" війною людини ("зайвої" людини), модель творчої особистості.

У художній практиці ваплітян моделюється декілька етапів становлення модерної людини, що у схематичному вигляді відтворюють еволюцію класичного Фауста: невдоволення дійсністю, розрив із минулим буттям, горда самотність, намагання наблизитися до "істини пізнання".

Тема зміни існуючих державних і соціальних форм, заперечення усталеної культурної традиції яскраво виражені в романі Г. Шкурупія "Жанна-батальйонерка" (1929). У процесі створення модерної картини світу і моделі героя письменник вдається до відвертого експерименту, заснованого на ігровому принципі. Цілком у згоді з модерністським дискурсом автор роману "Жанна-батальйонерка" іронічно обігрує авторитетні міфи про "присмерк Європи" й месіанську роль України в суспільному розвитку. Концепція європейської громадської людини, культурної тяглості європейського "духу неспокою" й парадигма Софії, Світової душі, Вічної жіночості, що актуалізуються в українській прозі 20-х років ХХ століття, в авторському дискурсі послідовно десакралізуються й пародійно обігруються. У романі
Г. Шкурупія поєднуються два символи перетворення України: її жіночість, романтика вітаїзму (Україна "матеріалізується" у вигляді пристрасної Жанни д'Арк, що мріє про героїчні вчинки й намагається зазирнути в майбутнє) і соціалістичні зміни в образі-символі студента-соціаліста Стефана Бойка; насамкінець десакралізуються обидва і виникає еротичний ефект, що нейтралізує високий пафос символів.

Г. Шкурупій вдається до символічної інтерпретації дійсності, витлумачуючи її в аспекті гностичного пізнання і надаючи їй певного підтексту. Створюючи художню модель світу, він апелює в тексті до міфу про вічне повернення й есхатологічного міфу: події французької історії ХVІІ століття накладаються на сучасність, демонструючи безкінечну повторюваність історичних катастроф. Використовуючи гру як принцип побудови тексту, гру як технологію провокування певних реакцій, автор вдається до інтертекстуальних алюзій. Невипадково героїня роману не лише іменем, але й зовнішністю нагадує легендарну