LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Літературне об'єднання ВАПЛІТЕ й художньо-естетичні шукання в українській прозі 20-х років ХХ ст.

француженку Жанну д'Арк, реальну історичну особистість, яка втілювала душу інтелектуальної еліти свого часу та уособлювала віталістичну енергію широкої маси народу. У художньому тексті героїня тлумачиться як животворне духовне начало буття, вічність, уособлює красу як чуттєвість. Відтак в авторському дискурсі вона вивляє себе однією із стихійних сил, що набула людської подоби.

Авторський ініціаційний міф передбачає маскарадний і метафізичний простори роману. З одного боку, маємо дегероїзацію та фрагментацію героїні-богеми, а з іншого – сакралізацію її вітальної сили. Жіночі привиди, в яких Стефан Бойко бачить Жанну, стають символами циклічного повернення – відмолодження європейської ідентичності.

Однією з модифікацій "фаустівської" людини є Дмитро Карамазов із роману "Вальдшнепи" М. Хвильового з його "гамлетівськими хитаннями" і роздумами про етичну ціну вчинків. У цьому романі, як у жодному іншому творі 20-х років, художньо втілюються визначальні концепти автора: "азіатського ренесансу", європейської громадської людини, "романтики вітаїзму". Вже сама назва твору вказує на символічний підтекст твору. Вальдшнепи – це птахи, які мешкають у Європі. В Україні їх можна вполювати лише тоді, коли вони летять у теплі краї, в Азію. За світовою міфологією, птах – поширений символ духу і душі. В авторському тексті вальдшнепи втілюють зв'язок між Заходом і Сходом, виявляють себе як провісники "азіатського ренесансу".

Герой роману Дмитро Карамазов є художньою моделлю європейського громадянина Фауста як уособлення творчого життєвого активізму. Його характеризує саме фаустівське устремління в майбутнє.

Роман Хвильового "Вальдшнепи" – це один із різновидів фаустівської трагіки, яка була поривом душі, страждаючої від надлишку невтоленої і непереборної волі, "втечею" її у творчість.

Трансформація міфологеми "фаустівської" людини простежується й у пригодницькому романі Олекси Слісаренка "Чорний Ангел". В авторському дискурсі звучить мотив пошуку істини, жага пізнання, фаустівського самовизначення й самопереборення. Життєвий шлях Артема Гайдученка розшифровується як існування екзистенційного героя: він закинутий у чужий і ворожий йому світ, шукає виходу за межі надособистісного буття, віднаходить себе в ролі вільної й відповідальної особистості, хоча у художньому тексті Слісаренка він виявляє себе не стільки міфологічним персонажем з його позачасовим існуванням, скільки історичною людиною в типовій ситуації конкретної епохи.

У висновках підсумовано викладені в роботі положення, з'ясовано, що ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури) сформувалася як літературно-філософське об'єднання, яке інспірувало "подвійний" зміст: поєднання в ньому двох – літературно-художнього і філософсько-естетичного – аспектів з відчутною перевагою першого. Організована під гаслом письменницької кваліфікації, ВАПЛІТЕ заявила про себе як група, товариство творчих однодумців, як школа-напрям, що об'єднана близькими поглядами на мету, місце і характер літературного мистецтва. До ВАПЛІТЕ входили поети, драматурги, прозаїки, критики, естети, культурологи, які прагнули вивести національну культуру на світовий обшир. Вони обстоювали ідею єдності культурного розвитку людства, апробуючи її у різних сферах мистецтва.

Ваплітян об'єднували пошуки спільних структуротворчих якостей сучасної їм літератури, що давало б змогу розглядати її як цілісність. Серед таких, зокрема, називалися: зміщення акцентів із соціального, ідеологічного факторів її формування на естетичний, зосередження художньої уваги не на масах, а на особистостях, з'ява нових літературних жанрів, створених на межі різних стилів, традицій, форм.

Виходячи з історичного розуміння руху мистецтва й естетичної думки, зміни художніх систем, українські "м'ятежні генії" прагнуть створити "стиль перехідної мистецької епохи", що характеризується синтезом і всеосяжним синкретичним вираженням. "Романтика вітаїзму", обґрунтована провідним теоретиком ВАПЛІТЕ М. Хвильовим, який головним чином і виступав у ваплітянському колі творчих однодумців ґенератором нових ідей, сміливих і ориґінальних, трактувалася як перехідна світоглядно-естетична і стильова парадигма українського відродження, що передує великому (в майбутньому) "азіатському ренесансу". Прагнення до свободи й незалежності, до створення своєї держави лягли в основу теоретичного дискурсу України М. Хвильового. Українські "м'ятежні генії" вірили, що епоха "горожанських воєн" вилонить нову людину фаустівського типу, сильну, вольову особистість, яка виведе Україну на широкий шлях цивілізації.

"Романтика вітаїзму" як естетична система постає з початку 20-х років, її філософським підґрунтям були ідеї О. Шпенґлера, Ф. Ніцше, А. Берґсона, З. Фройда, К.-Ґ. Юнґа, згодом – М. Гайдеґґера та ін. Від самого початку вона мала яскраво виражений модерністський характер. "Романтика вітаїзму" була третьою хвилею українського модернізму, якій передував ранній (дискурси Івана Франка, Ольги Кобилянської, Лесі Українки, Миколи Вороного та ін.) і "декларований" модернізми (творча діяльність представників "Молодої Музи" та "Української хати").

Незважаючи на різновекторність художньо-естетичних шукань авторів, стильове розмаїття, деконструкцію попередніх художніх орієнтирів та ієрархій, характерну для модерністичного світосприйняття, проза "романтики вітаїзму" на діахронному рівні являє собою цілісну систему. У ній стверджуються гуманістичні цінності й цілісність особистості, а тому фіксується еволюція героя в напрямку духовного зростання. Йдеться про відродження на українському ґрунті європейської громадської людини. За цією моделлю скомпоновано образи людини творчого пориву – твори Ю. Яновського, О. Довженка, О. Досвітнього, М. Хвильового, А. Любченка. Для них характерна інтенція понадчасового трактування кризового історичного досвіду, який поширюється на долю всього людства. У прозі ваплітян акцентується можливе відродження світу і стверджується ідея "вічного повернення", яка є одним із аспектів реалізації проблеми "Захід / Схід й Україна" (повість "Гюлле" О. Досвітнього).

Прагнучи передати "дух" фаустівської доби, письменники також звертаються до "екзистенційного виміру" в художніх трактуваннях образу сучасника, що, по-перше, підсилило трагічний пафос текстів, по-друге, пов'язало з загальним модусом розпачу й нестабільності буття, характерним для модерного світосприйняття. А тому таке буття повсякчасно сприймається з душевним болем, інколи зі страхом ("Без ґрунту" Г. Епіка), інколи з тупою байдужістю й ненавистю ("Вовчі байраки" В. Вражливого) тощо.

Одним із явищ, що визначали сутність естетично-художнього феномену літератури "романтики вітаїзму", була рецепція стосунків чоловіка й жінки як двох типів світовідчування, двох філософій буття. Зокрема у прозі А. Любченка, І. Дніпровського художньо інтерпретуються біологічно-ірраціональні і соціальні аспекти проблеми кохання. Еротика