LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Літературне об'єднання ВАПЛІТЕ й художньо-естетичні шукання в українській прозі 20-х років ХХ ст.

модерні європейські дискурси рубежу ХІХ–ХХ століття, в тому числі представлені і творчістю видатних українських письменників І. Франка, Лесі Українки, В. Стефаника, М. Коцюбинського та інших ранньомодерністів, а також діяльністю авторів "Молодої Музи" та "Української хати", які декларували себе модерністами.

У другому підрозділі ("Друковані органи ВАПЛІТЕ: формування нового естетичного простору") характеризуються літературно-естетичні дискурси "академіків", які окреслились у виданнях Вільної академії пролетарської літератури. Творча діяльність їх репрезентувалася в збірнику "Вапліте" (зошит перший, 1926), альманасі "Вапліте" (грудень 1926) та літературно-художньому журналі з цією ж назвою (1927, №1–5). Йдеться про формування нового стилю критики й модерного характеру теоретизування. Дискурс журналів засвідчував намір редакторів та авторів розширити рамки української культури, модернізувати її. Ваплітяни робили спробу ввести парадигму внутрішньої діалогічності в дискурс пролетарського мистецтва, намагалися прищепити в літературно-критичній думці 20-х років минулого століття філологічну наукову методологію. У журналах розміщено й художні тексти ваплітян, і глибокі міркування "академіків" про парадигму найважливіших властивостей тексту, функцій і змісту його компонентів. Підрозділ включає аналіз критичних досліджень М. Йогансена, Г. Майфета, Ю. Смолича, в основі яких переважає формально-естетичний підхід до літератури, а також аналіз розвідок О. Досвітнього, І. Сенченка, О. Слісаренка, М. Хвильового, що намагалися поєднати ідеологічну методологію з естетичною, знайти компромісне поєднання різного методологічного інструментарію.

Естетичні програми, принципи ВАПЛІТЕ стають однією із складових мистецької дискусії 1925 – 1928 років (третій підрозділ "Естетика ВАПЛІТЕ і літературна дискусія 1925–1928 років"). "Академіки" разом із неокласиками, "ланківцями" ("марсівцями") виступили проти універсалізації марксистської ортодоксії в літературі, яка стимулювала засилля графоманства, примітивізму й "червоної халтури". Письменників-інтелектуалів об'єднувала цінна інтенція до пошуку спільних структуротворчих якостей сучасної їм літератури, що давало б змогу розглядати її як цілісність. Серед таких, зокрема, називалися – зміщення акцентів із соціального, ідеологічного факторів її формування на естетичний, зосередження уваги не на масах, а на особистостях, з'ява нових літературних жанрів, створених на межі різних стилів, традицій, форм. У підрозділі звернено увагу на теорію "європоцентризму" М. Хвильового й концепції Ad fontes М. Зерова з їхньою орієнтацією на західноєвропейську модель культури й естетики.

У четвертому підрозділі ("Теоретичний дискурс "азіатського ренесансу" в культурологічному контексті") акцентовано, що концепти "азіатського ренесансу", "романтики вітаїзму", "європейської громадської людини" М. Хвильового були своєрідними "проєктами уфілософлення літератури і олітературення філософії"5 і являли собою один із векторів естетично-мистецьких шукань ВАПЛІТЕ.

"Академіки" прагнули створити максимально відкриту естетично-художню систему, скеровану на багатовимірний діалог із різноманітними культурними парадигмами. У теоретичному дискурсі "азіатського ренесансу" М. Хвильового простежується інтенція до пошуку нових структуромоделюючих засад нетрадиційних домінант в інтерпретації української ідеї. Приходить розуміння того, що з розпадом Російської імперії з'явилася можливість розпочати формування власної суверенної держави, нової культури, а процес цей може стати підґрунтям утворення модерної української літератури, яка наразі вступає в період свого розквіту. М. Хвильовий проголошує курс на євроінтеграцію і вірить, що українська нація неодмінно прийде до свого золотого віку.

У візіях національної переспективи ваплітяни синтезували і зіставили найрізноманітніші теорії, ідеї, цінності, залишені у спадок від минулих епох, і зробили їх предметом рефлексії. М. Хвильовий виявив у своїх формулюваннях, можливо, не до кінця усвідомлюваний самими "олімпійцями" генетичний зв'язок їхніх ідей з важливими філософськими ідеями попередників (Арістотеля, Платона, Й. Фіхте, Ф. Шлеґеля, Й.-В. Ґете та ін.) та сучасників (Ф. Ніцше, З. Фройда, А. Берґсона, О. Шпенґлера тощо). Новаторство мислення "романтиків вітаїзму" полягало в тому, що вони намагалися поширити універсальність законів світобудови на українську дійсність, на конкретну людину, пов'язати їх із парадигмою вільної волі, творчого пориву, ентелехії тощо.

З метою створення модерної моделі національного світу ваплітяни застосували насамперед цивілізаційний підхід у шпенглерівському розумінні. Якщо цивілізація є "живим організмом" (Дж. Віко, О. Шпенґлер, А. Тойнбі) і всі вияви культури є формами життя, то словесно-образне мистецтво, інкорпороване в історико-культурну динаміку буття нації, радикально розширює параметри своєї контекстуальності.

М. Хвильовий прагнув розробити програму літературного розвитку України принаймні на найближчі 200–500 років. Для нього культура починається з усвідомлення того, що, по-перше, це сукупність знань, духовний "досвід багатьох віків", по-друге, культура переймається тим, щоб забезпечити панування у людському бутті розуму і творчості. Іншими словами, культура – це вивчення досконалості (пізнання "чужої" культури) та застосування здобутих знань конкретною нацією (українців), що дасть змогу вилікувати хворий дух сучасної епохи.

Українська культура перших десятиліть ХХ століття, на думку "м'ятежних" романтиків вітаїзму, перебуває в процесі відродження і становлення, тому найбільш повно розкривається через фаустівську мову форм вираження. Естетично-мистецькою парадигмою першого періоду "азіатського ренесансу" проголошується "романтика вітаїзму", що надає перевагу "космічному оптимізмові". Романтичне устремління, безмежна любов, життєвий порив – моральні фактори перехідної доби. Відкидаючи безвольність, нерозвиненість особистої самосвідомості, притаманні українській психіці, що розвинулися внаслідок колоніального існування України в межах Російської імперії, М. Хвильовий висуває ідеал нової "фаустівської" людини – "буйний тип революціонера-конкістадора", котрий скеровує своєю безмежною любов'ю людську спільноту до життєвого пориву.

Образ європейського громадянина Фауста як уособлення конструктивної героїчної психіки стає духовним символом концепту нової української людини. Моральний імператив героя фаустівського типу – вітаїзм як любов і воля до життя – інспірує подальший органічний розвиток людства. "Романтики вітаїзму" стверджували віру в панування духовного первня в житті, підкорення матерії духу.

Парадигма М. Хвильового українського духовного відродження корелює з дефініцією життєвого пориву, теорією творчої еволюції А. Берґсона. Крім того, у свідомості "олімпійців" фактор творчої особистості пов'язувався із соціалізмом як формою духовного існування творчої особистості.

В