LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Літературне об'єднання ВАПЛІТЕ й художньо-естетичні шукання в українській прозі 20-х років ХХ ст.

естетично-художньому дискурсі "романтиків вітаїзму" соціалізм інтерпретувався як фаустівський приклад цивілізованої, інтелектуальної, логізованої етики, яка заперечує долю і стверджує причинність. Він бачився ймовірним максимумом життєвідчування, що перебуває під знаком мети. Адже соціалісти прагнули побудувати новий світ: змінити його форму і зміст, наповнити його новим духом.

У п'ятому підрозділі – "Світоглядно-естетична і стильова парадигми "романтики вітаїзму" (дискурс ВАПЛІТЕ як літературної школи)" – розглянуто теоретичні підвалини ВАПЛІТЕ як у синхронному (угруповання), так і в діахронному (школа) аспектах.

У ваплітянському дискурсі "романтика вітаїзму" трактується як "антитеза до мистецького ліквідаторства" (за М. Хвильовим), як нова художня структура – світоглядно-естетична і стильова модель, що відповідає стану визрівання нової гармонії в надрах "хаосу" зруйнованих шляхів культурної самоорганізації. Оригінальна філософсько-естетична система ВАПЛІТЕ відповідала першому етапові перехідної культурної епохи. Специфіка означеної парадигми виявляється у трансформації картини світу і з'яві новоутворених її моделей, в утвердженні "індивідуалістичного" первня, нової концепції людини і, відповідно, естетичного ідеалу, художніх моделей, за якими створюються літературні герої.

Концепція "романтики вітаїзму" відображає значні світоглядні зрушення й позначена впливом могутнього начала віталізму, в основі якого лежить історіософія О. Шпенґлера, вчення А. Берґсона про "життєвий порив" і "супраінтелектальну інтуїцію", індивідуалістична філософія Ф. Ніцше тощо. Ця світоглядно-стильова структура виникла стихійно як опозиція до "червоного" філософського матеріалізму, а в художній практиці – до реалізму і натуралізму. Її переваги ваплітяни вбачали в тому, що не обмежують зображення соціально-історичними рамками, а беруть людину в цілому й у зв'язках із вічними парадигмами буття. В літературі актуалізувалися пошуки зв'язку, шляху єднання індивідуального буття з "іншим", з Абсолютом.

Формування концепції "романтики вітаїзму" корелює з біологічною течією віталізму, представники якої (Г. Дріш, А. Берґсон) вважали, що в організмах міститься особлива нематеріальна надприродна сила, що й визначає специфіку живого світу і його якісну відмінність від неживого. Засадничим у дискурсі "романтики вітаїзму" постає органічне життя, що має тенденцію до необмеженого розширення, адже світ є "естетичним феноменом" і мистецтво сприймається в "метафізичному найширшому й найглибшому сенсі" та усвідомлюється як "доповнення і завершення буття, що спонукає на подальше життя" (Ф. Ніцше).

"Романтика вітаїзму" є своєрідною "ваплітянською" версією еволюції української літератури, поєднання імпульсів світової культури з національною традицією і стихією, з національними можливостями. Адже творчість "олімпійців" найбільшою мірою втілила духовні пошуки людини нового часу в їхній узагальнено-концептуальній суті. Українська культура, на думку ваплітян, зросте не лише з національних джерел, не лише відіграватиме месіанську роль у світовому мистецтві ("Це мистецтво першого періоду азіатського ренесансу. З України воно мусить перекинутися у всі частини світу і відіграти там не домашню роль, а загальнолюдську", – зазначав М. Хвильовий6), але й матиме "творчу, одухотворено відроджувальну форму світовідчуття" у вигляді "романтики вітаїзму".

М. Хвильовий говорив не просто про вітаїзм, а саме про "романтику вітаїзму". Йдеться про романтику, що "виражається у визначеній душевно-емоційній настроєвості окремої особистості, у прагненні до певного ідеалу, що відрізняється від реальних умов довкілля, у постійному пориві особистості до нового, у стремлінні до таємничої безкінечності, у запереченні статичності повсякденного буття"7; це романтика, що притаманна не лише романтизму як типу художнього мислення, але й "іншим принципам художнього бачення і сприйняття дійсності як устремління у певну, нехай і не завжди достатньо реальну, перспективу, як мрія про ідеал прекрасного, про гармонію соціальну і морально-етичну"8. Означена дефініція вказувала на романтичне інтонування у словесно-образній творчості ваплітян, яка загалом була синкретичною.

Для письменників "романтика вітаїзму" була не лише формою національного самопізнання і життєвого оптимізму, виразом могутнього прагнення до самоствердження себе як нації, а й літературним стилем. Намагаючись поглибити названу дефініцію, М. Хвильовий уводить на означення жанрово-стильової парадигми концепт активного романтизму. Поетика активного романтизму не оперувала стійкими моделями жанрів, форм, персонажів. Художній стиль тлумачиться широко, не в сенсі "художньої реалізації стилю" або стилістики твору, а в сенсі універсальної категорії художньої творчості, що охоплює всі її складові – світосприйняття, семантику, поетику. Активний романтизм мав бути спадкоємцем усіх стилів минулого в філософському синтезі і новій якості.

Щоб підняти українське мистецтво до рівня світових мистецтв, які досягли високого розквіту, необхідно, на думку ваплітян, творчо засвоювати, інтегрувати, розвивати й збагачувати традиційні національні художні набутки сукупно із естетичними і стильовими шуканнями митців європейської школи, а саме: засадами німецьких романтиків, філософським обґрунтуванням романтичного суб'єктивізму Й. Фіхте і теорією романтичної іронії Ф. Шлеґеля, гельдерлінським прийомом творення національно-консолідуючого міфу, інтуїтивізмом А. Берґсона, філософією "надлюдини" Ф. Ніцше, теорією "присмерку Європи" О. Шпенґлера тощо. Йшлося про структурно-семантичний синкретизм – поєднання рис, притаманних різним типам мистецького мислення.

Специфіка літератури як словесного мистецтва перехідного етапу художнього процесу визначається інтенцією до акумулювання в собі стильової поліваріантності естетичних пошуків попередніх епох. Українські "м'ятежні генії" були переконані, що літературний твір повсякчас виявляє себе як живий організм, який розвивається в часі і просторі. Зазначена інтенційованість словесно-образної творчості й породжувала множинність її структурно-семантичних парадигм. М. Хвильовий зазначав, що "романтики вітаїзму" намагаються творити нові літературні стилі й жанри, "де глибина думки поєднана із витонченим словом, каламбур з ориґінальністю, сльозина із теплою пародією на саму себе і велика та глибока радість із тією журбою, що так прикрашує чоло мислителя"9. Тенденція до синкретизму різних мистецтв, жанрів, стилів, на думку "олімпійців", повинна стати загальною закономірністю художньої парадигми перехідної культурної епохи.

У сфері художньої форми визначальною для "академіків" є зміна літературної манери творчості: заперечення "просвітянського" реалізму, пошук нових зображально-виражальних засобів, "гра з читачем", різноманітні синтетичні жанрово-стильові утворення, тенденція до міфологізації та ін. У змістовій сфері творчість ваплітян об'єднує відчуття кризи