LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Літературне об'єднання ВАПЛІТЕ й художньо-естетичні шукання в українській прозі 20-х років ХХ ст.

гуманістичних цінностей, абсурдності буття, діяльне творче ставлення до світу, віра в цивілізаційний поступ, художня реалізація проблеми "Схід / Захід й Україна", питання ґендерних ролей, формування європейської громадської людини, ірраціоналізм тощо. Незважаючи на різновекторність художньо-естетичних шукань ваплітян, стильове розмаїття, деконструкцію попередніх художніх орієнтирів та ієрархій, характерну для модерністичного світосприйняття, їхня проза на діахронному рівні являє собою цілісну систему.

У другому розділі – "Художні моделі буття в українській прозі 20-х років ХХ століття", яким розпочинається розгляд головних художніх дискурсів естетики українських "м'ятежних геніїв", що відіграла вагому роль у розвитку національної художньої свідомості, свідомо обрано перспективу аналізу словесно-образного мистецтва не лише найрепрезентативніших учасників ВАПЛІТЕ (М. Хвильового, Ю. Яновського, О. Довженка), але й марґінальних письменників (І. Сенченка, В. Вражливого, Г. Епіка, Г. Шкурупія, А. Любченка та ін.). Простежується спільне у творах, що варіюють подібні мотиви, образи, ідеї і, таким чином, створюють ефект сприйняття їх як єдиного цілого. Йдеться про індивідуально-авторське тлумачення притаманних ваплітянам дискурсів.

У розділі акцентовано, що філософські підвалини "романтики вітаїзму" заклали популярні на зламі ХІХ–ХХ ст. концепції філософії, естетики, психології через сприйняття передусім теорії архетипів К. Юнга, дискурсів циклічності цивілізацій і культур та фаустівської парадигми О. Шпенґлера. Західноєвропейські філософські ідеї, проникаючи в Україну, вписувалися у контекст вітчизняних з переакцентуванням опозицій "природа – культура", "культура – цивілізація", "пам'ять – сучасність". У метатексті художньої прози "олімпійців" виявляє себе своєрідний погляд на культуру і життя, на безпосередні переживання людиною в її індивідуальному бутті явищ ідеальних, тому їхню творчість доцільно розглядати як певну спільність.

На конкретному матеріалі розкрито спорідненість художніх дискурсів М. Хвильового, Ю. Яновського, Г. Шкурупія, А. Любченка, О. Довженка, Г. Епіка, О. Досвітнього та інших "олімпійців", висвітлено випадки типологічних сходжень у текстах, з'ясовано внутрішній зв'язок між ними. Структуру розділу зорієнтовано на виділення парадигмальних основ художньої моделі світу і людини. Втілення ідей культури, літератури, філософії в "тутешнє буття" (так буквально перекладається філософський термін Dasein, тобто "бути тут"), шукання такої взаємодії життя і культури характеризують прозу "олімпійців". У їхніх творах виявлено спільний напрям пошуків у створенні нової картини світу, зафіксовано подібні риси, зумовлені кризовим періодом зміни культурних, художніх парадигм.

У першому підрозділі другого розділу ("Культура й цивілізація: два модуси художнього буття") акцентовано, що Україна – стрижень естетики "романтиків вітаїзму", концентроване втілення національної ідеї як імперативу історичного призначення народу, державотворчих інтенцій. При цьому ваплітянський художній дискурс, глибинно виражаючи містерію монолітності українського народу, спирається, по-перше, на кордоцентричну філософію Г. Сковороди та П. Юркевича, в основі якої лежить творче поривання української людини до краси, добра і волі як характерного вияву її духу, по-друге, "олімпійці" артикулюють до західних естетичних установок (віталістичної теорії, ідеї "присмерку Європи" й вічності фаустівського духу західної цивілізації, мистецтва як інтуїтивного осягнення світу тощо) і надають їм історично нового соціального і національного забарвлення. І, по-третє, поширюючи західну концепцію вічності фаустівського духу, ваплітяни пропонують її як приклад і вихід із кризового стану української культури.

У художніх моделях світу, запропонованих ваплітянами, основними інтенціями є відмолодження й гармонія, поєднані з прискіпливою увагою до історичної й національної топіки. Образ України у творах М. Хвильового, Ю. Яновського, О. Довженка, Г. Епіка, О. Досвітнього, Г. Шкурупія, І. Дніпровського та інших "олімпійців" набув виняткової ваги, стрижневого значення; він вживається у різноманітних контекстуальних позиціях, є семантично значущим словообразом. Дійсність модифікується як одвічний світ у русі, в розвитку і художньо відтворюється як перехідний етап на шляху до "азіатського ренесансу", до ідеального світовлаштування. Виходячи з аналізу минулого і сучасного, письменники ВАПЛІТЕ вибудовували свої прогнози і на їх основі творили українську картину майбутнього, щоб утвердити віру в життєздатність нації. Артикулюючи до шпенґлерівської історіософської парадигми культура / цивілізація, "м'ятежні" романтики вітаїзму майбутнє України пов'язують із містом, яке у художніх текстах ("Майстер корабля" Ю. Яновського, "Санаторійна зона" й "Сентиментальна історія" М. Хвильового, "Двері в день" Г. Шкурупія, "Вертеп" А. Любченка, "Червоноградські зошити" І. Сенченка) уособлює вітаїстичну енерґію й інтелектуалізм.

У прозі ваплітян стверджуються гуманістичні цінності й цілісність особистості, а тому фіксується еволюція героя в напрямку духовного зростання. Йдеться про відродження на українському ґрунті європейської громадської людини. За цією моделлю скомпоновано образи людини творчого пориву (твори Ю. Яновського, О. Довженка, О. Досвітнього, М. Хвильового, А. Любченка). Для письменників 20-х років характерна інтенція понадчасового трактування кризового історичного досвіду, який поширюється на долю всього людства.

У другому підрозділі ("Парадигма "Схід / Захід і Україна" в художній інтерпретації ваплітян") акцентовано, що образи Сходу й Заходу у метатексті літератури "романтики вітаїзму" оприявнюються як художні складники філософсько-естетичної парадигми "азіатського ренесансу", пов'язаної з великими перспективами розвитку України. Тут Схід і Захід зустрічаються й виявляють ту специфічну спорідненість, "якою пов'язані між собою всі творчі сутності"10. При цьому письменники спеціально добирають типаж і традиційно-національні деталі з реального часу життя (мова, звичаї, особливості степової України тощо), що потрібні були їм для мистецького творення картини українського світу як своєрідної просторово-ментальної парадигми Євразії й універсальної територіально-духовної мікрогалактики.

Різні за змістом і формою повісті "Алай" (1926), "Гюлле" (1927), роман "Хто" (1927) О. Досвітнього, "Подорож ученого доктора Леонардо..." М. Йогансена, оповідання "Китайська новела" (1928) А. Любченка, романи "Майстер корабля" (1928), "Чотири шаблі" (1930) Ю. Яновського, повість "Сентиментальна історія" (1928), роман "Вальдшнепи" (1928) М. Хвильового, збірка "Монгольські оповідання" (1932) Гео Шкурупія та ін. були новим словом у дискурсі літератури 20-х років ХХ століття і, разом з тим, відкривали нові для української літератури світи: Схід із його первісною суворою природою, простим життям, виснажливою боротьбою за існування, високим