LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Літературне об'єднання ВАПЛІТЕ й художньо-естетичні шукання в українській прозі 20-х років ХХ ст.

економічним потенціалом, із безмежними вітаїстичними потенціями його мешканців, Схід, який виявляв себе як стихія, що оголює в людині все: справжню сутність, потаємні думки, тому що життя і смерть тут нероздільні й смерть чатує щохвилини, і Захід як прояв цивілізаційної парадигми – культурної, наукової, технічної тощо.

У ваплітянському художньо-естетичному дискурсі Україна сприймалась як синтез Європи й Азії, а українська етнопсихологія оприявнювалася як органічне поєднання західної раціональності, розумовості, працьовитості, дисциплінованості та східного ірраціоналізму, стихійності, експресивності. При цьому "романтики вітаїзму" повсякчас акцентують вищий український ідеал – вільну й консолідовану на власних духовно-психологічних цінностях націю.

Східна парадигма у прозі "романтиків вітаїзму" конкретизується й пов'язується в межах дихотомії Схід / Захід з ідеєю пробудження життєвої сили, ентелехії, що інспірує подолання зовнішнього і внутрішнього рабства й зумовлює перспективи нової цивілізації. Західна ж збігається з парадигмою "присмерку" Європи, викликає переживання краху цивілізації, що стався через спрацьованість у ній усіх духовних змістів і цінностей. У підрозділі аналізуються роман "Чотири шаблі" Ю. Яновського, повість "Гюлле", оповідання "Сірко" О. Досвітнього.

У третьому підрозділі ("Художній дискурс "загірної комуни") підкреслюється, що проблема семантики "загірної комуни" у творчості М. Хвильового не раз цікавила вчених. Її окремих аспектів торкалися Ю. Безхутрий, Т. Гундорова, Н. Партач, М. Сулима, З. Савченко та ін. М. Хвильовий робить спробу матеріалізувати у слові мрію про "загірну комуну". Його візія України ґрунтується на ідеї універсальної цілісності, що містить у собі людину, природу, Всесвіт.

У підрозділі наголошується, що романтики вітаїзму вірять в ідеальний світоустрій і художньо втілюють його в образах "загірної комуни" (М. Хвильовий), "голубої далі", "новітньої Мекки" (М. Куліш), машинізованої комуни "з новим кодексом правди" (О. Слісаренко) тощо. Ці метафори-символи актуалізують приховані міфопоетичні нашарування – так звані семантичні прапервні, що прочитуються як одвічна мрія про щастя і благодать, про рай на землі. Акцентовано, що основою творення України, актуалізації думки про неї та історичної пам'яті стала "романтика вітаїзму" – здатність і схильність до сакралізації національного світу.

У четвертому підрозділі ("Трагічна модель світу") аналізується структура образного мислення новели "Вовчі байраки" В. Вражливого й повісті "Без ґрунту" Г. Епіка на тлі ментально-національної та європейської екзистенційно-онтологічної проблематики. Зокрема наголошено, що основним предметом тривог і філософських роздумів для письменників були трагічні колізії дійсності, коли в людині вбивалося людське, коли з'являлося відчуття абсурду, що доводило цю людину до рівня сліпої, бездумної істоти, у поведінці якої домінували лише інстинкти.

Екзистенційним переживанням – передчуттям смерті – сповнене оповідання В. Вражливого. Трагічна дійсність початку ХХ сторіччя трансформується як своєрідна модель-проекція "не-буття". Автор творить таку сюжетну колізію, кульмінацією якої є конфліктний дуалізм духовного й тілесного, мислячого та інстинктивного. У "Вовчих байраках" наявні усі "життєві модуси" екзистенціалізму: настрій розпачу і безнадії, абсурду буття, відчаю, самотності, страждань. Основу художньої моделі дійсності В. Вражливого становить усвідомлення байдужості й бездушності, власне, ворожості світу до людини. І справді, світ, у якому існують герої оповідання, зрушений із звичних підвалин соціальними катаклізмами, позбавлений внутрішньої логіки, а тому жорстокий. Люди, які опинилися на "дні" суспільного життя, сприймають це життя із фатальною покорою.

Екзистенціалізм В. Вражливого, створений на національному ґрунті; увесь комплекс питань, пов'язаних із існуванням індивідуума, розв'язується у двох площинах: перша з них – ворожість світу до особи, її самотність серед об'єктивного світу реальності і друга – усередині самої себе людина теж наражається на небезпеку з боку ірраціональних, біологічних пристрастей, що підштовхують її до смерті. На думку митця, трагізм людського буття зводиться до страждання людини від зла, яке вона не здатна викоренити й походження якого не в силі збагнути. Схильність В. Вражливого сприймати і змальовувати дійсність часто в чорних тонах можна пояснити екзистенційним світовідчуттям, характерним для другого десятиліття минулого століття.

Кодові слова – самотність, абсурд, вибір, туга, бунт – окреслюють екзистенційний вимір повісті Григорія Епіка "Без ґрунту" (1928), яку було відзначено першою премією на конкурсі ДВУ. У цьому творі автор, критикуючи безвихідну пореволюційну добу дикого бюрократизму, засилля міщанства у повсякденному бутті, намагався реалізувати екзистенційні тези про абсурдність світу, "закиненість" індивідуума у світ поза власною волею. Всю повість пронизує марна спроба трансцендування за межі нестерпної емпіричної реальності – спроба, в результаті якої віднаходиться лише Ніщо. Безвихідь, туга за іншим типом буття, намагання прорватися до нього (навіть ціною смерті) чи хоч би зрозуміти його – основна тема повісті. Превалюючі мотиви свободи, активно-творчого гуманізму, пасіонарності дозволяють говорити про вітальну основу екзистенціалізму ваплітян.

У п'ятому підрозділі ("Етико-естетичні виміри людського буття у творі Аркадія Любченка "Образа") наголошено, що письменник через антропоцентричну філософію "Образи" прагне осмислити "Я" свого сучасника, намагається художньо осягнути феномен соціалістичного світовідчуття, згідно з яким начебто можна досягти високої мети, незважаючи на природні закони життя. Він подає читачеві ще одне бачення образу України, розробляючи проблемні теми антиномічності, конфліктності різних світів – природного й цивілізованого.

Є в цьому творі відверте протиставлення світу досконалого (природа) з його принадністю душевних і тілесних поривань двох молодих людей та світу дисгармонійного в своїй жорстокості, меркантильності, лицемірстві (суспільство). До того ж А. Любченка цікавлять психологічні аспекти "життя серця", "біології любові" в їхніх безпосередніх зв'язках із суспільною мораллю.

Письменники 20-х років були свідками того, як тріумфально відбувалося засилля в усі сфери суспільного життя "всесоюзного хама", "світового чортика", що одягнув на себе личину інтеліґентної, культурної людини. Такий рух України митці розглядали залежно від їхніх ідеальних проекцій, спираючися при цьому на філософську парадигму "культура – цивілізація". Адже в європейській естетичній свідомості рубежу ХІХ – ХХ століття цивілізація ототожнювалася з міщанством. Для "просвіщенного" українського інтеліґента і капіталізм, і соціалізм уявлялися однаково ураженими духом банального зла. А тому у метатексті української прози 20-х років великого значення набуває категорія майбутнього і