LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Літературне об'єднання ВАПЛІТЕ й художньо-естетичні шукання в українській прозі 20-х років ХХ ст.

Коцюби "Свято на буднях", 1927, "Змова масок", "Чекання" (1929), А. Любченка "Ніч", 1925, "Творці білого міста", 1927 та ін., І. Сенченка "Історія однієї кар'єри та ін. Оповідання", (1926), "Паровий млин", "Із записок", "Скарб", "Дубові гряди", 1927 та ін. У літературних виданнях цього періоду з'являються також нариси М. Йогансена, О. Досвітнього.

Особливо бурхливо розвиваються повістево-романні форми, самий тип романного мислення, що відкривало можливості панорамного зображення життя та всебічного (комплексного) розкриття характерів і психологічних станів. Під пером О. Слісаренка, М. Йогансена, Г. Шкурупія, О. Досвітнього, М. Хвильового та інших письменників формувалися різні жанрові та ідейно-стильові модифікації великої прози (родинно-побутові, соціальні, пригодницькі). Жанрова "палітра української повісті збагатилася мотивами політичного детективу (Ю. Смолич), світового революційного пригодництва (О. Досвітній), експериментальними формальними структурами (О. Слісаренко, М. Йогансен)"11. Важливою ознакою української прози цього часу є міжжанрова й міжродова взаємодія. Синтез епічного й ліричного, поезії і прози, єднання новели, оповідання з нарисом виявляли себе у творчості М. Йогансена, М. Хвильового, Ю. Яновського, Г. Шкурупія та ін.

Ваплітянська сторінка в історії української літератури ознаменувалася приходом у велику прозу письменників нового покоління, митців-експериментаторів, уважних і чуйних до проблем сучасності та суспільних настроїв. Майже одночасно побачили світ такі романи, як "Американці" О. Досвітнього, "Фальшива Мельпомена" Ю. Смолича, "Двері в день" і "Жанна-батальйонерка" Г. Шкурупія, "Золоті лисенята" Ю. Шпола, "Вальдшнепи" М. Хвильового, "Майстер корабля" Ю. Яновського та ін. Тим самим заперечувався песимістичний погляд Ф. Якубовського на розвиток романної епіки як такої, що віджила свій вік, але наступала, як слушно зауважив С. Пилипенко, доба "романоманії". У розмаїтті стильових пошуків прозаїків ВАПЛІТЕ досить помітною "була новаторська тенденція "лівого", "модерністського" характеру – спроба очуднення, гострого експериментування з формою, парадоксального конструювання, демонстрування "прийому" та деструкції, намагання поєднати психологізм із напруженою інтригою, з ігровим сюжетом"12. Тобто, авторам романів притаманне осмислене ставлення до власної творчості, що й пояснює скептичні та іронічні самохарактеристики, і нескінченну полеміку із "самим собою", і грайливість викладу тощо.

Формальне оновлення прози, зокрема за рахунок засобів інших видів мистецтва, стало ще однією заслугою ваплітян.

У другому підрозділі третього розділу ("Синтез слова, музики і кіномистецтва у творчості ваплітян") виявлено загальний рівень і форми взаємодії літератури з суміжними видами мистецтва, насамперед із музикою та кіномистецтвом. Акцентовано, що у творчій практиці ваплітян проступає владне прагнення до творення нових художніх форм і структур, витворюються нові синтетичні літературні жанри: етюд, арабеска, кіноповість, філософська проза тощо. Захоплення образотворчим мистецтвом, музикою інспірувало вихід у світ "Арабесок" М. Хвильового, "Майстра корабля" Ю. Яновського, "Пригод Мак-Лейстона, Гаррі-Руперта та инших" М. Йогансена, "Арсеналу" О. Довженка тощо. У підрозділі висвітлено процеси взаємодії слова й музики у творчій спадщині Г. Шкурупія, М. Йогансена, М. Хвильового Г. Епіка, Ю. Шпола. Письменники нерідко ставлять завдання перекодування художньої мови музики, в основі якого лежить і "зовнішнє" її наслідування (звукопис, алітерація, асонанси, рефрени тощо), і спроба відтворення її духу через слово, текст. Стиль фаустівської доби – "романтики вітаїзму"– як щось цілком нове характеризується контрапунктністю, використанням такого музичного принципу побудови твору, як фуга. Вона найбільше відповідає стилю "романтики вітаїзму", оскільки дає змогу тонше передати стан душі героїв, історію культури, її устремління в безмежний простір. Важливим є принцип композиції фуги, що передбачає розвиток у поліфонічному творі кількох тем за певним тонально-гармонійним планом, синкретизм образів – зорових, слухових, нюхових, дотикових, які повсякчас переплітаються і зливаються в одну цілість.

Прагнучи відтворити рух життя, досягти епічної широти охоплення зображуваної дійсності, письменники звертаються до мистецтва кіно. І свідченням цього є виникнення таких прозових жанрів, як кіноновела ("Мамутові бивні" Ю. Яновського, "Провокатор" Г. Шкурупія), кіноповість ("Арсенал", "Земля", "Щорс" О. Довженка), кінороман ("Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та инших" М. Йогансена, "Майстер корабля" Ю. Яновського). Монтажна композиція творів, рельєфність образів, музика окремої фрази, карбованість речення стають складовою частиною поетики творчості багатьох ваплітян.

У третьому підрозділі третього розділу ("Ігрова стратегія роману Майка Йогансена "Подорож ученого доктора Леонардо...") розглянуто роман "Подорож ученого доктора Леонардо..." в аспекті творчої гри як особливої життєдіяльності, що інспірує вітаїстичний стан душі, тобто є виявом життєвого оптимізму. Виявлено, що пародійність, іронічність, епатаж, гра з читачем, карнавальність виступають органічною складовою авторської моделі світу. Вертепна модель світу як композиційний принцип саме й була покладена в основу "Подорожі...".

Мандрівний мотив, часто практикований в епоху бароко, є суттєвою формотворчою рисою твору Майка Йогансена. Використовуючи прийом подорожі, письменник не лише знайомить читача з колоритом побуту українців, але й ніби непомітно вплітає конкретику, що цілковито узгоджується з тогочасним українським літературним буттям.

У йогансенівській "Подорожі..." основним структурним принципом композиції є розвиток дії не стільки у просторі, скільки у часі. Взагалі, у художньому світі Майка Йогансена час наділений надзвичайною рухливістю та фантастичністю метаморфоз. Філософія твору наскрізь діалектична; автор послідовно підтримує ідею циклічності історичного розвитку.

У романі возвеличується вітаїстична сила, стверджується вічний рух матерії-енерґії, акцентується на тому, що дія весь час відбувається в русі, в діалектиці суперечностей, життя безперервно змінюється. Автор, надаючи слово не персонажам, а лялькам, які відверто висловлюються про себе і світ, художньо втілює основоположну ідею руху, що зводилася до інтенсивних пошуків української перспективи людського буття.

У йогансенівському тексті весь світ сприймається у своїй веселій відносності й організований на основі сміху, який є амбівалентним: одночасно веселий і викривальний, заперечувальний і стверджувальний, такий, що ховає і відроджує. Він є одним із виявів життєспроможності України, здатності поглянути збоку на самого себе, посміятися над собою.

У третьому підрозділі третього розділу ("Міфопоетична структура роману Ю. Яновського "Чотири шаблі") нову модель світу, яка тільки-но формується, розглянуто крізь призму