LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Літературний портрет Романа Купчинського: жанрові та художньо-стильові аспекти

піднесено-героїчний, трагічний регістр його нового твору, поеми "Великий день", зв'язки з якою виявляють інтертексти у тканині "Скоропада". Шаржування як прийом художнього зображення підтверджує гротескові тенденції "Скоропада", а також виявляє автоцитування та здатність Романа Купчинського до жанрового синтезу (поєднання в тканині одного твору рис поеми-бурлеску, поеми-травестії, поеми-гротекску, літературної епітафії).

3. 2. Ідейно-естетичні можливості автора у драматичній поемі "Великий день". Роман Купчинський успішно використав можливості жанру драматичної поеми у розкритті актуального героїко-політичного змісту твору, його історіософських, націософських сенсів. Свідомість Р. Купчинського – українського січового стрільця – в історичний момент національної безнадії спровокувала його як письменника звернутися до теми героїчного здвигу стрілецтва на горі Маківці.

В адоруванні хронотопу (Маківка, перше листопада) поеми у творі спостерігаються інтертекстуальні зв'язки із стрілецькою літературною творчістю: топос могили (новела Д. Вітовського "Звіт", ліро-епічний етюд О. Бабія "На Маківці"), мотив "листопадового зриву" (поема О. Бабія "Гуцульський курінь"). Містерійний рівень драматичної поеми Р. Купчинського дав змогу встановити її літературні зв'язки із новелістичним етюдом Д. Вітовського "Звіт" на рівні спонуки до написання, на рівні прототексту, що слугують певній "схемі" епізоду "вставання з могил", в якому Р. Купчинський оригінально сконструював фабулу. Зауважимо, що мотив "вставання з могил" є певною мірою "вічним" для стрілецької поезії, адже простежується у багатьох письменників, наприклад, у типологічно спорідненого із Р. Купчинським М. Матіїва-Мельника ("Паде пожовклй лист"), із О. Бабієм у цьому мотиві. Спостерігаємо інтертекстуальні зв'язки поеми із творчістю І. Франка (поема "Мойсей", гімн "Не пора"). Зв'язок із "Прологом" до поеми І. Франка простежуємо на структурному рівні поеми "Великий день" – у фінальному монолозі Архистратига.

Художня парадигма образу Д. Вітовського охоплює концепцію героя, провідництва, ідею соборності України. Крім того, образ у конфліктних лініях із Духом Черні, солдатами, Сином, мужиком вміщує націософські рефлексії Р. Купчинського, ґрунтовані на його військовому досвіді; і у них він випереджує етнопсихологічні концепції Д. Донцова, Ю. Липи, Є. Маланюка, В. Липинського, і є близьким в наголосі на волюнтаристських рисах українства, потребі національної еліти, сталевості українського характеру. Через образ Духа Черні Р. Купчинський продовжує літературне осмислення проблеми української історичної традиції національного пораженства, що йде від "Чорної ради" П. Куліша. В її розгортанні автор типологічно близький до історіософських оцінок Є. Маланюка (комплекс малоросійства). Через образ Сина й образ Архистратига Михайла втілюється візіонерський рівень цієї поеми-містерії – авторське (з відстані часу бачимо, що історично правильне) бачення майбутнього покоління 30-х років, отих полум'янооких пасіонаріїв як О. Теліга, О. Ольжич, вояки і поети УПА. Поема жанрово перебуває на межі драматичної поеми та драматичного етюду (тому її можна кваліфікуватися як малу драматичну поему), містить також ліричний жанр у своїй структурі – апострофу (остання є наслідком літературного діалогу Р. Купчинського із поемою "Мойсей" Івана Франка).

"Скоропад" і "Великий день" наче сукупно містять натяки на прихований політичний сенс "Енеїди", що помітив у ній В. Неборак, – тілесний і духовний виміри національного організму українства внаслідок життєдіяльності на енергії викорінення та вкорінення. Тільки "Енеїда" демонструє руйнівний вплив на прикладі Енея енергії викорінення; енергію ж вкорінення, віднайдення себе в своєму просторі демонструє біографія самого Котляревського. У Р. Купчинського є також максимально збенкетований, отілеснений Скоропад, наділений "центробіжною" траєкторією; єдине, що мусить подолати, – це спокусу чужинкою, з одного боку, і духовну, енергетичну квінтесенцію образу полковника Вітовського, що протистоїть абсолютній квінтесенції маргінала, по-маланюковому – малороса, Духові Черні. Ці два твори немовби інтуїтивна, захована в підтексті відповідь із іншого століття на питання, яке постало у дев'ятнадцятому. Перебування в проблемному контексті "Енеїди" засвідчує також, що Купчинський відчував актуальність загрози маргіналізації українському світові і тому розповів про це у травестійній, бурлескній із елементами гротеску манері в одному творі, і містично-візіонерській – в іншому.

У четвертому розділі "Роман Купчинський журналіст" реконструйовано майже невідому грань його творчого обдарування, з допомогою встановлених творчих і фахових контактів із галицькими часописами та їх працівниками, аргументовано першорядність Купчинського-журналіста на галицькому "пресовому" обрії.

4. 1. Місце Р. Купчинського-журналіста в дискурсі української преси Галичини 1910 –1930 рр. та в еміграції. Енергійний, усюдисущий у найпередовіших періодичних виданнях Галичини Галактіон Чіпка як журналіст був народжений епохою стрілецького змагу за державність. При великій конкуренції видань, внутрішній конкуренції в тому чи іншому колективі, "схрещуванні списів" на шпальтах часописів Р. Купчинський зберігав стабільно високим рівень дописів, не втрачаючи дружби із колегами – М. Рудницьким, Л. Лепким, М. Голубцем, М. Гайворонським – від стрілецтва і до зрілих літ. Виразна національна позиція і в журналістиці стала продовженням у дії його світогляду, національної постави. Можна сказати, що боротьба Р. Купчинського словом на шпальтах галицьких видань і "Діла" зокрема, – це його особисте продовження українсько-польської війни, його лінія фронту в час пацифікації. Тема стрілецького змагу знайшла своє продовження і у фейлетонах Галактіона Чіпки.

4. 2. Галактіон Чіпка-фейлетоніст на сторінках щоденної львівської газети "Діло": моментальна літературна реакція на суспільний подразник. У граційній, легкій, філігранній фейлетонній формі Купчинський визначив бацили єдинонедільності у польському державному мисленні, що працювали на "підтинання расового коріння" (Є. Маланюк) українців Галичини подібно до політики російського і радянського самодержавства, "підігрітої" несправедливими рішеннями Ліги Націй. Галицька щоденність перед проникливим оком Чіпки розкрила ознаки політики винародовлення, здійснювану польською владою і підтримуваною її інституціями, – проголошення переваги польської культури над українською, закреслення української історії через підміну цінностей у польських джерелах, поліційний контроль, політичні провокації, вкорінення у польську й українську свідомість стереотипу українця як другосортної національної істоти, зниження