LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Літературно-естетичні позиції і творча спадщина Івана Єрофеїва

турецько-татарського циклу Єрофеїв відносить, у першу чергу, пісні про татарські набіги і забирання ясиру. Іноді в пісні з аналогічним сюжетом вплітається моралізаторський мотив: татари – це кара Божа за неповагу до батька-матері, родини й односельців, за недотримання релігійних звичаїв. Окрім того, І.Єрофеїв наводить описи татарських нападів, користуючись історичними джерелами (праці М.Костомарова, нотатки Ф.Хартахая, хроніки М.Бєльського та ін.). У такий спосіб ніби унаочнюється історична вірогідність народнопоетичних версій перебігу тих подій.

У середині 1920-х років у часописі "Червоний шлях" з'являється низка розвідок І.Єрофеїва, спрямованих на популяризацію вітчизняного фольклору, на привернення уваги до наукових студій з української фольклористики та етнографії. Найґрунтовнішою з-поміж них є праця "Відгук методи О.Потебні в розвідці Ф.Колесси про думи". Робота Ф.Колесси "Українські народні думки у відношенню до пісень, віршів і похоронних голосінь", опублікована у львівських Записках наукового товариства імені Шевченка, побудована на фольклорному і музичному матеріалі. Тут, як відзначає Єрофеїв, вчений застосував формальний підхід до осмислення фольклорного матеріалу, основоположником якого у вітчизняній фольклористиці вважається О.Потебня.

Найбільшу цінність розвідки Ф.Колесси І.Єрофеїв вбачав саме в обґрунтуванні існування генетичного зв'язку між голосіннями і думами, наявність якого була доведена завдяки формальній методології. У зв'язку з цим вчений помічає, що в найдавніших літописних згадках думи кваліфікувалися як "zalosnie dumy", "dumy kwili", "ruskie lamenty", "elegia rusenska", що наближає їх до елегійної поезії, а з іншого боку, відзначає існування в українській літературі XVI- XVII століть великої кількості творів, так званих плачів, під різними назвами – ляменти, трени, серед яких і відомий "Тренос" М.Смотрицького, жалі, епітафони, де також можна помітити народнопісенні елементи. Народним думам, плачам, голосінням в літературі відповідали елегійні твори українських письменників, оскільки всі верстви тогочасного суспільства були охоплені спільним настроєм – уболіванням за долю рідної землі.

У розвідці про працю Ф.Колесси І.Єрофеїв виокремлює ще один розділ народної творчості, споріднений із думами і наближений до голосінь, - рекрутські пісні і жебрацькі голосіння (так звані жебранки). Беручи до уваги форму й мотиви, фольклорист розглядає їх як один із різновидів патетичної лірики. Жебранка, на думку вченого, є ніби голосінням сліпця або каліки над самим собою, над особистим безмежним горем. І.Єрофеїв відстежує у будові цих творів ті самі нерівноскладові вірші, несталу цезуру, періодизацію, імпровізації речитативного характеру, які притаманні й думовій традиції. Кожна жебранка являє собою один, зрідка два окремі періоди, які жебрак повторює з варіаціями.

Факт, що жебранки часто поступаються рівнем художності голосінням та думам дослідник пояснює тим, що останні є творами, які мали професійних виконавців – представників кобзарських та лірницьких цехів, голосільниць, тоді як жебранка передавала власне горе сліпця і найчастіше була імпровізацією. Життя жебранки було коротким і припинялося зі смертю конкретного жебрака, тому часу на вдосконалення, шліфування твору просто не вистачало.

У своїх фольклористичних та етнографічних студіях Іван Єрофеїв виявив досить глибокі наукові переконання, які й стимулювали його до копіткої пошукової роботи. Чи не провідною позитивною рисою наукового підходу вченого можемо вважати тенденцію до потлумачення усної народної творчості як сукупності форм традиційної культури, комплексу узвичаєних знань, уявлень етносу. Звертаючись до історично-порівняльного методу, Єрофеїв-фольклорист досліджував усну поезію в тісному зв'язку з конкретною дійсністю, з історичними обставинами та економічними умовами життя народу. Він був автором праць, які й донині не втратили своєї актуальності, збагачуючи наші уявлення про уснопоетичну естетику й поетику.

Другий розділ дисертації – "Художньо-естетичні концепти І.Єрофеїва – дослідника літературного процесу" – присвячено висвітленню естетико-літературної програми письменника і вченого; з'ясовуються витоки, рецепції та впливи у процесі формування і розвитку наукового світобачення дослідника на тлі естетичної й культурологічної семантики його часу; ідентифікуються місце і значення літературної концепції І.Єрофеїва в контексті вітчизняної літературно-естетичної думки.

Огляд літературно-критичної діяльності І.Єрофеїва виявляє досить широкий діапазон його наукових уподобань. При цьому слід мати на увазі, що до розв'язання проблем літературознавства він звертається в період напружених пошуків у цій галузі, в умовах нерозробленості методів наукового осмислення літературного матеріалу. Це, звісна річ, відбилося і на його працях.

Працюючи у Музеї Слобідської України, митець і вчений зацікавився практично невідомими фондами рукописного відділу, що давали великі можливості для наукової творчості. Упродовж лише одного року з'явилися друком його статті "Новий рукопис Гоголя", "Спадщина Гоголів-Яновських", "Марина" (один з музейних рукописів)", "Рукопис Шишацького-Ілліча" та ін

Звертає на себе увагу й стаття І.Єрофеїва про один із новознайдених автографів Г.Квітки-Основ'яненка. Частину праці дослідник присвячує історії віднайдення цінного автографа, вміщеного в альбомі Івана Федоровича Базилевського, у харківському будинку якого функціонував на початку ХІХ віку літературний салон. Наведений уривок, за спостереженням Єрофеїва, містить глибоко філософську думку про те, що щастя – не в багатстві чи славі, а в невтомній праці, веселому настрої, у вмінні задовольнятися малим. Тут дослідник відстежує відлуння філософських ідей Г.Сковороди, який учив обходитися малим, знаходити щастя поза вищими верствами, серед природи й улюбленої праці.

З-поміж численних досліджень літературознавця значне зацікавлення викликають статті, присвячені проблемам становлення і розвитку журналістської справи на Слобожанщині та письменницькій діяльності харківської інтелігенції початку позаминулого століття. Цикл його об'єднується ім'ям маловідомого нині літератора і журналіста Василя Масловича, який, зокрема, зробив помітний внесок у справу розбудови Харківського університету й розвиток українського літературного руху на Слобожанщині.

У молодій слобожанській журналістиці І.Єрофеїв виокремлював дві течії – науково-етнографічну та сатиричну. До останньої належав і журнал Масловича. Однак у "Харківському Демокриті" друкувалися не лише пародійні та сатиричні твори. "Демокрит" являв собою не стільки журнал, скільки книжку для читання, створену колективом молодих слобожанських літераторів. З них Я.М.Нахімов і Г.Ф.Квітка увійшли в історію української літератури. Тому, оцінюючи видання, на думку Єрофеїва, слід шукати у його діяльності "відбиток" тогочасної української літератури загалом.

В одній із розвідок І.Єрофеїв детально схарактеризував "Картини простого малоросійського життя" В.Масловича. Форма і зміст твору зацікавили дослідника