LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Літературно-естетичні позиції і творча спадщина Івана Єрофеїва

як типове явище українського письменства початку ХІХ ст. Розвиток вітчизняної літератури на межі ХVІІІ-ХІХ віків був тісно пов'язаний із зародженням української фольклористики й етнографії. Фольклористика стала тією галуззю знання, в якій було зроблено перші спроби поєднати теорію з практичними потребами розвитку нової української літератури. Майже кожен тогочасний письменник, як зазначає вчений, був водночас фольклористом і етнографом. На думку Єрофеїва, В.Маслович підтримував цю літературну традицію своєю постійною увагою до народної творчості. Уся складність відбору матеріалу полягала ще й у тому, що літераторові доводилося працювати з російськими пісенниками, адже професійно здійснене видання М.Максимовича "Малоросійські пісні" побачило світ лише 1827 р.

Отже, розвідки І.Єрофеїва про В.Масловича цінні насамперед тим, що вчений звернув увагу на далеко не "хрестоматійну" постать, внесок якої у розвиток української культури, проте, заслуговує високого поцінування. Характерно, що в дослідженнях про В.Масловича І.Єрофеїв часто акцентує справжній український патріотизм письменника та журналіста, який стояв в обороні прав найупослідженішої верстви українського населення. Так, у статті "Літературно-етнографічний твір В.Г.Масловича" він зауважує: "Картину" написано російською мовою, однак цікава та повага, з якою автор відноситься до "малороссийского наречия". Академік Д.І.Багалій каже, що Маслович чудово знав українську мову... До української мови його весь час тягло. Люблячи українську мову, Маслович був пройнятий і симпатією до українського простого люду. Поміщик з походження, з виховання освічена людина, він не повернувся спиною до селянина – тодішнього кріпака"1.

Стаття І.Єрофеїва "Сторінки біографії поета-засланця" була опублікована у журналі "Червоний шлях" 1926 р. Вона присвячена П.Грабовському і має не літературознавчий, а, радше, біографічний характер. Побудовано розвідку на матеріалі Харківського архіву революції, до якого, очевидно, потрапила частина матеріалів жандармського управління, де зберігалися раніше закриті для доступу справи політичних в'язнів.

Однак поет зацікавив дослідника не лише як революціонер-народоволець, але і як митець. З поліцейських протоколів не можна було встановити, чи впливав Грабовський на однодумців своїм талантом літератора, проте І.Єрофеїв відзначає, що він збагатив українську лірику не тільки віршами, але й художніми перекладами західних класиків. Завдяки Грабовському кращі твори Т.Гуда, Ш.Петефі, П.Дюпона, Фрейліграта, Манюеля, Соуті посіли одне з чільних місць із-поміж найкращих україномовних перекладів. Помітне місце займають також переклади творів західно- і південнослов'янських поетів (польських, чеських, словацьких, болгарських, сербських, лужицьких, хорватських, словенських), яких він дуже шанував за глибоку любов до рідного народу. У творах зарубіжних письменників митця найбільше цікавили громадські мотиви, волелюбні настрої. Український поет прагнув "прочитати" історію інших народів, сторінки їхньої боротьби за свободу і національний суверенітет.

Проблемам сучасного періоду розвитку літератури присвячено рецензію І.Єрофеїва на розвідку Б.Якубського "С.Васильченко. З приводу п'ятдесятиліття зо дня його народження". З огляду на те, що ювілейне видання розраховувалося на широке коло читачів, Б.Якубський не подає загальнотеоретичних міркувань з приводу стильової специфіки творчості С.Васильченка. Ґрунтовно схарактеризувавши найпоказовіші художні засоби, якими послуговується письменник, дібравши ілюстративний матеріал, автор, на думку рецензента, невдало підійшов до проблеми впливів на Васильченка. Не вдаючись до порівняльного аналізу, Якубський лише перераховує письменників, традиції яких відчутні у творчості Васильченка, та подає вже відомі критичні зауваження з цього питання. Надмірним теоретизуванням позначений і фінал розвідки. Така неоднорідність стилю, як вважає літературознавець, негативно позначилася на увазі як масового читача, так і фахівця. Отже, Якубський так і не відповів на питання, в чому ж полягає новаторство Васильченка, звівши його творчість лише до ремінісценцій та зображення минулого.

Упродовж 1924 року в різних виданнях з'явилися розвідки І.Єрофеїва про Устима Кармалюка, що мають історичний, фольклористичний та літературознавчий характер. Досить позитивно відгукнувшись про повість Марка Вовчка "Кармелюк" у 1920-х роках, вже в 40-х дослідник виступив із дещо іншими оцінками. Єрофеїв, на жаль, не обґрунтовує свого погляду на твір Марка Вовчка, уважне прочитання якого дозволяє заперечити тезу критика. Авторка першою сказала правду про знеціненого "дворянськими" істориками народного героя, звернувшись до традицій романтичної школи (Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, поети-романтики тощо). Важко не помітити в її повісті й фольклорної основи, тим паче, що письменниця сама записала чимало зразків усної поезії на Київщині, Чернігівщині та Вінниччині. Серед них, поза сумнівом, були твори про Кармалюка.

На думку І.Єрофеїва, шукаючи відповіді на питання, яким загалом постає Кармалюк у письменстві, слід звертати увагу не лише на твори, присвячені конкретно йому, а й на ті, що зображують подібну особистість в аналогічних обставинах. За спостереженням критика, найпоказовішим у цьому плані є роман Панаса Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Він убачає багато спільного в долях Кармалюка і Чіпки Вареника. Історія останнього розкривається на тлі посткріпосницького суспільства, але коріння її сягає кріпосницького ладу, яскраво змальованого письменником на прикладі історії села Пісок. Обидва герої змалку відчували людську неправду, і з часом шукання справедливості вилилося у розбишацтво, а потім – і в розбійництво, коли грабувався навіть звичайний заможний селянин.

Цікавою з літературознавчого боку є стаття І.Єрофеїва "Український Купер", присвячена століттю від дня народження Г.Данилевського – автора низки історичних та історично-побутових пригодницьких романів і повістей. Літературознавець акцентував уміння прозаїка своєрідно інтерпретувати історичний образ, подати цікаві ситуації, оригінально розв'язати заплутану фабулу.

І.Єрофеїва зацікавив той бік творчості Г.Данилевського, який не знайшов висвітлення у критичній літературі ХІХ ст. Йдеться про трилогію з життя українських кріпаків-утікачів 50-х років ХІХ століття ("Втікачі з Новоросії", "Воля", "Нові місця").

Детально зупиняється дослідник на романі "Втікачі з Новоросії". Із його погляду, твір не позбавлений художніх вад (надмірне "скупчення" фактів, калейдоскопічність подій тощо), проте справляє неабияке враження, ніби по-новому репрезентуючи давно знану країну.

І.Єрофеїв убачає значення роману в тому, що його автор вдався до художнього осмислення характерного явища в історії України – втікацтва – з усіма його економічними й моральними наслідками. За слушним спостереженням дослідника, герої Данилевського, яким доводилося втікати, найматися, оселятися, знову найматися і знову втікати, часом опускаючись до грабунку і розбійництва, стоять поряд із Кармалюком, Миколою Джерею,